Ми з чоловіком 7 років як придбали власний будинок недалеко від Києва і жили в ньому пречудово рівно до того дня, як до нас на поріг заявилася з Харківщини свекруха і урочисто повідомила про те, що відтепер житиме у нас.
Відмовити, зрозуміло, в такі часи точно не можна, хоч мені, щиро кажучи, й хотілося. Та я все поясню.
Чоловік Макар на таку новину й появу мами відреагував доволі спокійно. Та й чого йому було переживати? Дві жінки в будинку – дві господині, а отже, удвічі більше турботи про нього коханого. Я ж, навпаки, звісно, була не надто рада.
А яке ж було моє здивування, коли чоловік повідомив про те, що переїзд матері був його ідеєю, словами просто не передати! Чого не до дочки в Польщу? Так не хоче мама з України, мовляв.
– Мамі самотньо після відходу батька, обстановка до того ж така напружена, не міг же я їй відмовити, – заявив мені Макар кілька місяцівв тому, однозначно відповівши на всі мої аргументи на користь того, що спільне співжиття з нею не найкраща витівка. Моя думка не враховувалася.
І що робити, якщо ольга Петрівна звалюється як сніг на голову? Довелося звикати, підлаштовуватися, так і вийшло.
Але згодом і я знайшла плюси у присутності свекрухи у нашому будинку. Тепер я можу приділити більше часу роботі, а не розриватися між нею і домашніми клопотами. Дбайлива мама чоловіка раз у раз готує обід для сина та онуки. І колись мені стало дико соромно, що я тоді, у травні, так різко відреагувала на її переїзд!
Але муки совісті випробовувати мені довелося недовго. Якось, повернувшись із роботи, я почула, як Ольга Петрівна розмовляє телефоном зі своєю подругою.
– Невістка зовсім закинула чоловіка, не стірає йому і не готує, – нарікала вона, а потім почала розповідати, яка я не вихована і що ходжу незрозуміло десь до пізньої ночі…
Тоді я не надала особливого значення її словам. Звичайно, було прикро, але конфліктувати я не люблю, тож мені було легше викинути її наговори з голови і забути про цей інцидент.
І все б обійшлося, якби потім вона не почала розповідати те саме своєму улюбленому синочку, моєму чоловіку!
Хочу зауважити, що і чоловік, і свекруха чудово знали мій робочий розклад і те, що «до пізньої ночі» я живу в офісі. І те, що я зовсім перестала займатися домом, – теж нахабна неправда!
Звичайно, обіди, а іноді й прання доводилося довіряти нашій турботливій помічниці, але основна частина побутових клопотів, як і раніше, лежала на мені. Проте чоловік, наче під гіпнозом, завжди реагував на її слова негативом у мій бік…
Востаннє, два місяці тому, її наговори дійшли абсурду. Ольга Петрівна не посоромилася заявити моєму чоловікові, що до всього іншого і дочка наша, мабуть, не його рідна! Бо, мовляв, не схожа щось на їхній рід. А він і вишкірився на мене, мовляв «признавайся, чи правда».
Тут я вже не витримала. Зібрала речі свої та доньки та поїхала до своїх батьків. Чого-чого, а подібних звинувачень я терпіти не збиралася.
Макар сприйняв мій догляд як щире зізнання і подав на розлучення! Через тиждень після розлучення я пред’явила йому експертизу, яка доводить, що Софійка – його дочка. Він одразу почав каятися і вибачатися, ось тільки тепер вже пізно.
Звичайно, він зможе бачитися з дочкою, якщо вона того сама захоче. От тільки чи треба їй зустрічі з таким татусем – це ще невідомо. Нехай будуть там вдвох щасливі разом з Ольгою Петрівною.
А всім людям України бажаю добра й миру!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
