Ми з чоловіком будемо одну за одною дитину на світ приводити, поки мої свекри не здадуться і не обміняються з нами квартирами. Не зможемо ж ми жити в такій кількості “голів” у студії. А якщо не вони, то держава рано чи пізно про нас попіклується, – сказала мені на прогулянці Леся, яка і справді вже була знову при надії. Як же міні шкода стало цих діточок!
Кілька років тому в нашому будинку поселилася молода сім’я. Було це пізно восени, і чоловік, і дружина більше були схожі на дітей-підлітків, ніж на подружжя. Тільки у дружини, Лесі, вже був животик, восьмий місяць приблизно.
Вона та Володя, чоловік, спочатку здалися всім дуже товариськими та нещасними. Розповідали всім сусідам дивну історію про те, що їх вигнали батьки за те, що покохали одне одного та вирішили одружитися.
Звичайно, дуже швидко склалася стійка думка, що десь там живуть “погані люди”, які не хочуть, щоб Володя і Леся жили разом, і тому виставили їх за двері.
Сім’я заселилася у студію без ремонту, і весь будинок допомагав, чим міг – хто речами, хто справою, хто матеріалами для ремонту. Найближчі сусіди безпосередньо брали участь у ремонті, ще й підгодовували “нещасних2.
І ось довгоочікувана подія – Леся привела на світ хлопчика! Голова пробігся по квартирах, зібрав гроші на коляску-ліжечко-підгузки, ще якусь суму виділив із загальних фондів, і за тиждень ми урочисто зустрічали молодих батьків із спадкоємцем.
Тоді, на цій зустрічі, я для себе наголосила, що Володя та Леся поводяться якось неправильно. Все, що відбувалося навколо, вони сприймали як належне, поблажливо приймаючи подарунки . І я не помилилася.
Після появи дитини дуже швидко виявилася справжня сутність обох “вигнаних”. Тепер, на їхню думку, весь будинок повинен був ходити навшпиньки, щоб не потурбувати Антона, їхнього сина, коли він спить, чоловіки повинні були відводити очі при зустрічі з Лесею (вона вважала, що дуже подобрішала після появи на світ дитинки, і стала об’єктом постійної уваги чоловічої половини населення), автомобілі до ранку потрібно було мало не викочувати з двору (дуже шумно і вихлоп шкідливий) тощо.
Поліція стала постійно приїжджати до нашого двору та з’ясовувати, хто це там свердлив стіну через два під’їзди від квартири, де спить дитина; що це за бригада працює поверхом нижче, де всі витріщаються на Лесю; кому це о шостій ранку “закортіло” виїжджати на своєму авто, яке кілька хвилин прогрівалося?
Потік скарг з боку Володі та Лесі був нескінченним. Ми вже знали в обличчя багатьох поліцейських, віталися з ними: Ви до нас на роботу? Поліцейські сумно зітхали і складали черговий протокол.
А за кілька місяців ми помітили, що Леся знову при надії! Звичайно, спокій і затишок майбутньої мами повинен був стати на порядок вищим! Відповідно, скарги до поліції почастішали.
Моя сусідка влаштувалася працювати у фірму, де за збігом обставин проходила стажування у матері Володі. Колеги потоваришували, і сусідка якось розповіла про дивну молоду сім’ю в нашому домі. Яким же був її подив, коли вона почула про те, що сталося насправді між родичами!
Виявляється, огидні на вигляд Володя і Леся зовсім не були такими, коли йшлося про те, де їм жити. Спочатку вони заселилися до батьків Володі, зажадавши собі найбільшу кімнату в квартирі. Те, що через це всім довелося потіснитися, а сестрі довелося втиснутись у спальню батьків, їх не бентежило: “Нам же треба десь жити!” А цікавий стан Лесі дав їм чергові аргументи для необхідності розширення житлоплощі. Молодята почали натякати на те, що їм потрібна окрема квартира. Батьки запропонували гроші для першого внеску за студію, але такий варіант подружжя розглядали лише як проміжний.
Після того, як вони заселилися в наш будинок і Леся стала мамою, Володя зажадав від батьків компенсації за свою частину квартири, натякаючи продати четверту частину чужим людям. Суму зажадав просто надхмарну, але батьки взяли кредит, компенсували необхідну частину житла синові та офіційно переоформили житло вже на себе та доньку. Володя із Лесею не заспокоїлися і на цьому. Вони вирішили ставати батьками, доки у батьків “совість не прокинеться”. Під цим вони мали на увазі обмін квартири на їхню студію.
Те, що саме так вони мали намір отримати заповітну квартиру, ми переконалися, коли, народивши другу дитину, Леся знову почала ходити з животом. Тоді вона сама озвучила плани із “захоплення” у розмові з однією з жінок на прогулянці з дітьми: “А як ще у них квартиру відібрати?”
Так що, я думаю, що третя дитина в їхній сім’ї, цілком можливо, не остання. Можливо, вони свого і доб’ються, тільки дуже шкода цих дітей, які приходять на світ не для того, щоб просто жити та бути коханими, а з першого дня своєї появи стають інструментом у боротьбі за квадратні метри.
Фото ілюстративне
