Ми з чоловіком і двома дітками – з маленького залізничного містечка на Донеччині, яке завжди було проукраїнське. Жили спокійно, працювали на залізниці, ростили діточок.
Я не можу сказати, що мій шлюб ідеальний. Два роки тому чоловік Максим почав відкрито мене знаджувати. Було дуже важко. Він на давав грошей на дітей, не ночував дома, не проводив з нами вихідні і свята, їздив з нею, тією жінкою, у відпустки, дарував їй подарунки, я знаходила у нашій машині пляшки з-під ігристого і інші принади їхніх «свят».
Я забирала у нього телефон, дзвонила їй, свекор дзвонив (свекрухи немає живої, а я сама сирота) – нічого не допомагало, мій Максим наче сказився, мотався до неї в сусіднє місто мало не щодня.
А я – терпіла. Всі друзі мені говорили: кидай його, подавай на аліменти, він об тебе ноги витирає! Витримаєш, справишся, не ти перша, не давай себе принижувати!
Так, Максим вів себе нестерпно по відношенню до мене. Але я боялася залишатися з двома дітьми, у мене немає рідних.
Згодом його походеньки стали тихішими, рідшими, але продовжувалися.
І ось – війна. Наше містечко орки стерли з лиця землі, ми ледве на своєму старенькому авто з двома дітками встигли вискочити з нашого палаючого міста, з нашого дому. Ми дісталися Запоріжжя, потім нас залізниця направила у Жмеринку, тут нам дали гуртожиток і роботу. Дуже важко, але ми тримаємося, починаємо життя спочатку.
Війна, а він, мій Максим, – поруч зі мною, з нашими дітками. Турбується про нас. Захищає. Не ту, іншу, а нас.
Як Бог і серце мені тоді підказали не розлучатися. Я рада, що змогла витримати і простити чоловіка. Бо зараз я без нього точно не справилася б. А життя і випробування показали, що я і діти для нього дорожчі і важливіші.
Слава Україні і ЗСУ!
За нами – правда і перемога!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джелел, Ibilingua.com.
