fbpx
життєві історії
Ми з чоловіком почали будувати будинок, коли його раптово не стало. Я пустила в нашу однушку сина з невісткою, а сама подалася на заробітки з умовою, що син буде отримувати від мене гроші і добудовувати будинок, в якому ми потім будемо всі разом жити. Вдома я не була 10 років

На весілля нам з чоловіком батьки подарували однокімнатну квартиру. Ми в ній прожили 15 років, а потім купили ділянку в новому приватному секторі нашого райцентру і вирішили будуватися. Була у нас така мрія – жити у своєму домі, старіти разом, вирощувати фрукти, відпочивати в садочку…

Та не судилося. Через рік після того, як ми почали будувати будинок, чоловіка раптово не стало. Я сама доростила сина. А коли він вивчився і одружився, вирішила все ж таки втілити нашу з чоловіком мрію – завершити будівництво.

Я пустила в нашу однушку сина з невісткою, щоб вони не платили за орендоване житло, а сама подалася на заробітки з умовою, що син буде отримувати від мене гроші і добудовувати будинок, в якому ми потім будемо всі разом жити.

Поїхала я на південь Франції, з працевлаштуванням допомогла однокласниця, яка давно туди виїхала.

Так склалося, що дома я не була 10 років. Заробітчани знають, чому так відбуваються, про підводні течії і складності. Але гроші я Дімі справно перераховувала. Зараз шкодую лише про одне – що не вимагала з нього фотозвітів, як просувається будівництво. Адже вірила… Даремно.

Приїхала я, а віз і нині там, як кажуть.

Мої в однушці з дитиною, у них нова машина, малий з репетиторами майже з усіх предметів займається.

Самокат дорогий у онука, велосипед… Невістка не працює, зате в спортзал ходить, ніс у неї без горбинки став, губи підкачані, нігті-вії нарощені… І це все при тому, що у сина 10 тисяч гривень всього на місяць зарплата, а ще ж їсти, одягатися і комунальні платити треба…

Я все зрозуміла, а син і не намагався виправдовуватися. Сказав: так і так, мамо, те і те нам потрібніше за будинок було… Чому не казав? Та звичайно знав, що я не зрадію. Командує ним невістка, а що поробиш?

***

Я їх виселила на орендовану квартиру. Не спілкуємося з ними зараз майже зовсім, іноді з Дмитром лише на свята передзвонюємося. не знаю як вони тепер там без моїх грошей справляються, але якось же живуть!

Квартиру в Україні здаю. Моя сестра наглядає за квартирантами, я їй трохи плачу.

Я вже два роки, як знову у Франції. Продовжую “пахати” і збирати нові гроші на свою мрію. Зустріла тут такого ж самого заробітчанина, Микиту. Людина він наче порядна, добра. Але нікуди не квапимося, придивляємося одне до одного, прислухаємося до своїх душ. І навіть є надія, що старіти нам судилося разом.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page