Ми з чоловіком Тарасом 5 років як придбали власний будинок під Києвом і жили в ньому душа в душу рівно до того дня, як до нас на поріг заявилася свекруха і урочисто повідомила про те, що відтепер житиме у нас.
Валентина Степанівна жила на Харківщині, зимувати там було не просто, ще складніше, ніж у нас, тому мама чоловіка й приїхала, і відмовити їй ми, звичайно, не могли, тим паче що вона маленьку, але все ж таки частину грошей додавала на будинок.
Чоловік на такий сюрприз відреагував доволі спокійно. Та й чого йому було переживати? Дві жінки в будинку – дві господині, а отже, удвічі більше турботи саме про нього. Я ж, навпаки, звісно, протестувала. А яке ж було моє здивування, коли чоловік повідомив про те, що переїзд матері був його ідеєю, словами просто не передати!
На всі мої аргументи на користь того, що спільне співжиття з нею на постійній основі не найкраща ідея. Моя думка не враховувалася. І що робити, якщо свекруха звалюється як сніг на голову? Довелося звикати, підлаштовуватися, так і вийшло.
Згодом і я знайшла плюси у присутності Валентини Степанівни у нашому будинку. Тепер я могла приділити більше часу роботі, а не метушитися між нею і домашніми клопотами. Дбайлива мати чоловіка часто готувала обід для сина та онуки. І колись мені навіть соромно, що я тоді так різко відреагувала на її переїзд.
Але муки совісті випробовували мене недовго. Якось, повернувшись із роботи, я почула, як свекруха розмовляє телефоном зі своєю подругою.
«Невістка зовсім закинула чоловіка, не приділяє Тарасу уваги, не турбується про нього», – нарікала вона, а потім почала розповідати, яка я “хороша” і що ходжу незрозуміло десь до пізньої ночі.
Тоді я не надала особливого значення її словам. Звичайно, було прикро, але сперечатися й конфліктувати я не люблю, тож мені було легше викинути її наговори з голови і забути про цей інцидент. І все б обійшлося, якби потім вона не почала розповідати те саме своєму улюбленому синочку.
Хочу зауважити, що і чоловік, і свекруха чудово знали мій робочий розклад і те, що «до пізньої ночі» я живу в офісі. І те, що я зовсім перестала займатися домом, – теж не правда!
Звичайно, обіди, а іноді й прання доводилося довіряти нашій турботливій помічниці, але основна частина побутових клопотів, як і раніше, лежала на мені. Проте чоловік, наче зачарований, завжди реагував на її слова негативом у мій бік і погоджувався з мамою.
Востаннє наговори Валентини Степанівни дійшли абсурду і перетнули межу. Свекруха заявила моєму чоловікові, що до всього іншого і дочка наша, мабуть, не його рідна, бо не схожа на них! А він і вишкірився на мене, мовляв «зізнавайся, чи правда».
Тут я вже не витримала. Зібрала речі свої та доньки та поїхала до своїх батьків. Чого-чого, а подібних звинувачень я терпіти не збиралася.
Тарас сприйняв мій догляд як щире і подав на розлучення. Через місяць після розлучення я пред’явила йому експертизу, яка доводить, що Міланка його дочка. Він одразу почав каятися і вибачатися, ось тільки було вже пізно.
Звичайно, він зможе бачитися з дочкою, якщо вона того сама захоче. От тільки чи треба їй зустрічі з таким-батьком — це ще невідомо. життя все розставить по своїх місцях. Всім добра.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.