fbpx
життєві історії
Ми з чоловіком живемо у Харківській області, тут вельми неспокійно. І ось тільки зараз, у 60 років ми з чоловіком зрозуміли, що абсолютно не потрібні своїм дітям. Усі троє отримали від нас те, що хотіли, і просто покинули батька з матір’ю. Синок навіть трубку не завжди бере. Ми знову залізли у чергові борги й кредити, але забезпечили Богдана житлом. Просили дочку нас у Польщу забрати

Ми з чоловіком живемо у Харківській області, тут вельми неспокійно.

І ось тільки зараз, у 60 років ми з чоловіком зрозуміли, що абсолютно не потрібні своїм дітям. Усі троє отримали від нас те, що хотіли, і просто покинули батька з матір’ю. Синок навіть трубку не завжди бере, коли дзвоню. Невже нам на старість навіть склянку води ніхто не подасть? Ще й у такі часи.

Я вийшла заміж, коли мені було 20 років. Степан був моїм однокласником і довгий час крутився біля мене, приділяв увагу, дарував милі подаруночки.

Через два роки після розпису (на пишне весілля грошей у нас, звичайно, не було) я народила дівчинку.

Чоловіку довелося кинути навчання, а я взяла академвідпустку.

Часи були важкі: Стьопа днями та ночами пропадав на всіляких підробітках, а я вчилася бути мамою.

Паралельно намагалася не відставати від університетської програми, щоб закінчити виш та здобути освіту.

Через 2 роки ми дізналися, що чекаємо на поповнення. Тоді я перейшла на заочку, а чоловік почав працювати ще більше.

Звісно, ​​нам допомагали батьки. Але це була більше емоційна підтримка, ніж матеріальна. Та й ми ніколи в них нічого не просили: наша каша нам і розхльобувати.

Незважаючи на всі труднощі, нам вдалося впоратися з вихованням двох дітей: старшої тетяни та молодшого Богдана.

Коли дочка пішла до школи, я нарешті влаштувалася за фахом на роботу. Справи потихеньку покращувалися: чоловік уже давно мав стабільну роботу з гарною зарплатою, ми змогли облаштувати своє житло, придбати машину.

Через рік спокійного життя я приголомшила Степана новиною: ми чекаємо на третю дитину!

Після народження Софійки я знову засіла з дитиною вдома. Чоловік розпочав роботу над новим проектом і робив все для нашого благополуччя. Якщо чесно, не знаю, як ми впоралися, але поступово ми знову дійшли стабільності. Коли наша остання мала Соня пішла в перший клас, я остаточно видихнула.

Але на цьому наші пригоди і випробування не скінчилися. Таня тільки-но вступила до університету і повідомила, що її хлопець зробив їй пропозицію. Ми її не відмовляли, бо самі пройшли через це. Потрібно було багато грошей, щоб влаштувати молодим весілля, а потім вирішити питання з квартирою.

Коли виріс наш син, він теж захотів своє гніздечко. У нас у сім’ї все робиться справедливо. Тому ми з чоловіком залізли у чергові борги й кредити, але забезпечили Богдана житлом. Він швидко став на ноги і отримав гарну посаду у престижній компанії.

Коли виросла наша Софійка, вона не почала просити квартиру. Але у 11 класі донька почала активно розповідати про те, що мріє вчитися за кордоном. Ох, як же непросто нам дався той час. Ми змогли відправити Соню до Польщі та залишилися вдома зовсім самі.

У Тані щосили вирувало бажане нею сімейне життя. Вона рідко приходила до нас, хоча жила з нами в одному місті. Син встиг продати квартиру і купити краще житло, але вже в столиці. Він переїхав у Київ і приїжджав до рідного дому ще рідше, ніж його старша сестра. А Софійка після навчання залишилася жити за кордоном.

Ось і виходить, що виростили ми із чоловіком трьох дітей, поставили їх на ноги. А їм до нас і діла немає зовсім, навіть зараз.

Просили у травні Соню забрати нас до себе в Польщу – вона відмовила, сказала, що нікуди, бо живе, мовляв у свого хлопця.

Зараз я вже не вимагаю від них нічого, крім ласкавого слова хоча б іноді. Чому так відбувається і як з цим боротися? Просто змиритися і жити тепер не заради дітей, а заради себе? Але як зараз в Україні жити заради себе, скажіть?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.