fbpx
життєві історії
Ми з Денисом побралися юними і поїхали у столицю, заробляти. Але обом нам не дуже подобалося, хотілося у свій обласний центр, але там з роботою так собі. Подарунку від свекрухи ми зраділи – цілий будинок! Та коли я побачила, що напроти, через дорогу! Ой ле-ле. Так і живемо, щодня плачу і хочеться втекти

Ми з Денисом побралися юними і поїхали у столицю, заробляти. Але обом нам не дуже подобалося, хотілося у свій обласний центр, але там з роботою так собі. Жили у Києві в орендованій кімнаті, працювали і дуже скучали за своїм Черніговом. Коли народилася донечка, стало зовсім скрутно.

Мої батьки живуть у селі, у них ще двоє дітей, крім мене, мої молодші брат і сестра. А у Дениса тільки мама, яка чотири роки тому поїхала на заробітки у Польщу.

І ось несподівана радість: подзвонила нам свекруха і каже:

– Діти, я вже три місяці як повернулася у свою однушку у Чернігів, роблю тут зараз ремонт, а вам купила окремий будиночок у передмісті! Не говорила нічого про своє повернення, адже хотіла зробити вам такий сюрприз! Я вже навіть заповіт на Дениса склала! Отже, збирайтеся. Беріть мою онучку і повертайтеся додому!

Пожитків у нас небагато, за тиждень Денис розрахувався з роботи, а я ж у декреті, найняли бусика, аби перевезти речі, – і гайда дому у Чернігів.

Подарунку від свекрухи ми зраділи – цілий будинок! Наш, власний. Та коли я побачила, що напроти, через дорогу, ой ле-ле, матінко рідненька. Хрести! Місце останнього людського спочинку! Та робити щось пізно вже було, на своє житло у нас все рівно грошей немає поки що.

Я свекруху навіть бачити не хочу, вже місяць після переїзду нашого з нею не розмовляю, а вона не розуміє, чого це я надулася, чому я не дякую і не кланяюся їй у пояс за подарунок, а щось там собі вигадала і надумала.

Та звісно, що тут такого – щодня й не по разу на день бачити у віконечко, як везуть у останню домівку людей, чути, як голосять ті, хто їх проводжає. І оце буде бачити моя донечка, як підростатиме, ходитиме повз у дитсадочок і в школу. От справді, знайшла я, через що засмучуватися.

Денис зайняв нейтральну позицію: каже, що мама хотіла, як краще, вигідна ціна була дуже, а згодом, мовляв, будинок можна продати і поміняти на інший. Та хто його тут у нас купить, людоньки добрі? Це тільки з розумом треба посваритися зовсім, як ото моя свекруха, щоб таку покупку зробити. Ну але їй що, вона ж не для себе, їй тут не жити. А ми молоді і не повинні надавати значення таким речам. Сади собі квіточки на клумбі під процесії, панахиди. Що тут такого?

Так і живемо, щодня плачу і хочеться втекти, а виходу не бачу.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!