Ми з Ігорем місяцями заощаджували кожну копійку, мріючи назбирати 200 000 гривень на будиночок біля річки. Але поки він працював без відпочинку, орендар Андрій шепотів мені про свободу і життя, яке не купиш за жодні гроші, пропонуючи втечу, що могла зруйнувати все.
Ми з Ігорем прожили у шлюбі десять років, і за цей час наш побут перетворився на нескінченну череду ремонтів, підрахунків та економії. Квартира, яку ми отримали у спадок від моєї тітки, потребувала капітального оновлення. Стіни лущилися, стара сантехніка постійно протікала, а вікна пропускали кожен подих зимового вітру. Грошей катастрофічно не вистачало, хоча Ігор працював на двох роботах, а я вела бухгалтерію в невеликій фірмі. Одного вечора, сидячи на кухні під тьмяною лампою, чоловік запропонував здати одну з кімнат подобово або на тривалий термін.
— Марусю, це єдиний вихід. Ми так швидше назбираємо на нову кухню і замінимо ті кляті труби. Потерпимо трохи чужу людину в домі, зате восени вже будемо жити як люди — сказав він тоді, витираючи втомлені очі.
Я довго вагалася. Мені зовсім не хотілося ділити свій простір, ванну кімнату та кухню з кимось стороннім. Але цифри в моїх блокнотах говорили самі за себе. Ми дали оголошення, і вже через два дні на нашому порозі з’явився Андрій. Він був значно молодшим за Ігоря, мав спортивну статуру і впевнений погляд, який з першої хвилини змусив мене почуватися ніяково. Він працював архітектором, приїхав у наше місто на великий об’єкт і шукав тихе місце для життя.
Андрій оселився в дальній кімнаті, і наше життя змінилося. Спочатку все було сухо і офіційно. Він ішов рано-вранці, повертався пізно, ввічливо вітався і зачинявся у себе. Але з часом кордони почали розмиватися. Ігор часто затримувався, приходив додому виснажений і відразу лягав спати, майже не розмовляючи зі мною. А Андрій, навпаки, став частіше затримуватися на кухні, коли я готувала вечерю.
— Марусю, у вас неймовірний аромат на всю квартиру. Невже це звичайні сирники? — запитав він одного разу, притулившись до одвірка.
— Звичайні, Андрію. Просто додаю трохи цедри лимона. Хочете спробувати? — відповіла я, відчуваючи, як щоки починають пашіти.
— Не відмовлюся. Ви справжня господиня. Вашому чоловіку дуже пощастило, хоча він, здається, надто заклопотаний, щоб це помічати.
Ці слова зачепили мене за живе. Саме те, чого мені так бракувало від Ігоря — уваги до дрібниць, захоплення моєю працею — я раптом почула від стороннього чоловіка. Ми почали розмовляти. Спочатку про архітектуру, потім про подорожі, про які я тільки мріяла, гортаючи старі журнали. Андрій розповідав про гори, про море, про те, як важливо відчувати смак життя тут і зараз, а не відкладати все на потім, коли закінчиться ремонт.
Минали тижні. Я почала ловити себе на тому, що чекаю вечора не заради повернення чоловіка, а заради тих коротких розмов з орендарем. Я стала ретельніше підбирати домашній одяг, почала частіше користуватися парфумами, які раніше берегла лише для свят. Ігор нічого не помічав. Він був повністю занурений у креслення та кошториси, рахуючи кожну копійку, яку приносив Андрій за оренду.
— Дивись, Марусю, ми вже назбирали на плитку для ванної. Ще місяць, і можна викликати майстрів — радів Ігор, показуючи мені конверт із грошима.
— Це добре, Ігорю. Але ти хоч пам’ятаєш, коли ми востаннє просто гуляли в парку? Без розмов про шпалери і цемент?
— Ну що ти починаєш? Зараз не час для гулянок. Треба закінчити справу, а тоді вже будемо відпочивати.
Його раціональність почала мене дратувати. Я бачила в ньому лише функцію — людину, яка заробляє на ремонт. А в Андрієві я бачила чоловіка, який помічав колір моїх очей та нову зачіску. Одного вечора, коли Ігор знову пішов на нічну зміну, ми залишилися з Андрієм удвох. На вулиці йшов сильний дощ, великі краплі стукали по підвіконню, створюючи атмосферу відірваності від усього світу.
— Марусю, ви виглядаєте сумною. Що сталося? — Андрій підійшов ближче, коли я стояла біля вікна.
— Просто втомилася. Від усього цього. Від очікування якогось кращого життя, яке ніяк не настає.
— Життя вже йде. І ви в ньому прекрасна. Чому ви дозволяєте собі гаснути в цих стінах?
Він торкнувся моєї руки. Це було коротке, майже невагоме торкання, але всередині в мене все перекинулося. Я не відсторонилася. Навпаки, мені хотілося, щоб цей момент тривав вічно. Ми проговорили до другої години ночі. Він розповідав про свої плани виїхати за кордон після завершення проекту, про те, що шукає жінку, яка б поїхала з ним, не боячись змін.
— Ви могли б бути тією жінкою, Марусю. Ви заслуговуєте на більше, ніж просто чиста ванна кімната і новий кахель.
Я не знала, що відповісти. Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, Андрій чує його ритм. Того вечора нічого не сталося, але в моїй голові вже вибудувався цілий план. Я уявляла, як збираю речі, як ми їдемо на вокзал, як я залишаю записку Ігорю. Мені здавалося, що наше кохання з чоловіком давно вивітрилося, залишивши лише сухий залишок зобов’язань.
Наступні кілька днів я жила як у тумані. Ігор дратував мене кожним своїм рухом: тим, як він голосно сьорбав чай, як розкидав шкарпетки, як знову і знову говорив про знижки на будматеріали. Андрій же ставав дедалі ніжнішим. Він приносив мені квіти, які я ховала у вазу в його кімнаті, щоб Ігор не побачив. Він шепотів мені компліменти на вухо, коли ми проходили повз один одного в коридорі.
— Я скоро закінчую об’єкт. Залишилося два дні. Ти маєш вирішити, Марусю. Або ти залишаєшся тут у своєму ремонті, або ми їдемо разом — сказав Андрій у четвер ввечері.
Я майже не спала ту ніч. Дивилася на сплячого Ігоря і відчувала лише порожнечу. Він був хорошою людиною, надійною, вірною, але з ним мені було тісно. Мені хотілося польоту, емоцій, вогню, який так вправно розпалював Андрій. Ранком я вирішила: я їду. Поки Ігор буде на роботі, я зберу найнеобхідніше і просто зникну.
В п’ятницю вранці я почала діставати валізу зі схованки. Руки тремтіли. Раптом у двері задзвонили. Це був поштар. Він приніс рекомендований лист на ім’я Ігоря. Я автоматично розписалася і відкрила конверт, думаючи, що це черговий рахунок. Але всередині був договір на купівлю маленького будиночка біля річки, про який я колись мимохідь згадала, як про свою нездійсненну дитячу мрію. До договору була прикріплена записка, написана почерком Ігоря:
— Марусю, я знаю, як тобі важко. Я знаю, що я мало приділяю тобі часу. Цей ремонт — це лише спосіб підготувати квартиру до продажу, щоб ми могли нарешті переїхати туди, де ти будеш щаслива. Я збирав на цей перший внесок три роки, відмовляючи собі в усьому. Потерпи ще зовсім трохи. Люблю тебе.
Я сіла прямо на підлогу в коридорі. Валіза лежала поруч, напівпорожня. У цей момент з кімнати вийшов Андрій. Він побачив мене, побачив папери в моїх руках.
— Ну що, ти готова? Таксі буде за годину. Навіщо тобі ці папірці? Кидай усе — весело сказав він.
Я подивилася на нього іншими очима. Перед мною стояв чоловік, який гарно говорив, але чи знав він мене насправді? Чи знав він про мої страхи, про мої мрії, про те, як я люблю цей запах старої квартири попри всі її недоліки? Ігор не вмів говорити красиво, але він робив. Він мовчки працював на моє майбутнє, поки я шукала розваг на стороні.
— Я нікуди не поїду, Андрію. Будь ласка, зберіть свої речі і залиште ключі на столі. Прямо зараз.
— Що за істерика? Ти ж сама хотіла втекти. Що змінилося? Один папірець дорожчий за свободу?
— Справа не в папірці. Справа в тому, що я ледь не втратила те, що насправді має ціну. А ви… ви просто гість, який затримався довше, ніж варто було.
Андрій ще щось намагався сказати, переконувати мене, навіть сміятися з моєї наївності, але я його вже не чула. Я зайшла на кухню і почала готувати вечерю — ту саму, яку так любив Ігор. Без екзотики, без лимонної цедри, просто домашню їжу. Коли двері за Андрієм зачинилися, у квартирі стало неймовірно тихо.
Увечері повернувся Ігор. Він виглядав ще втомленішим, ніж зазвичай. Побачив накритий стіл, побачив мене в моєму звичайному халаті, без зайвих парфумів та прикрас.
— Андрій поїхав? — запитав він, сідаючи до столу.
— Так, він поїхав. Сказав, що робота закінчилася швидше. Гроші залишив.
— О, це добре. Нам якраз вистачить закрити останній платіж за вікна. А ти чого така мовчазна? Щось сталося?
— Ні, Ігорю. Просто зрозуміла, як сильно я тебе люблю. І як добре, що в нас скоро буде свій дім.
Ігор усміхнувся, взяв мою руку і притиснув її до своєї щоки. Його долоні були грубими від роботи, але для мене вони були найніжнішими у світі. Я дивилася на нього і відчувала, як у мені повільно зникає те почуття провини, яке гризло мене останні години. Але десь глибоко в душі все одно залишався осад. Я ледь не зруйнувала все заради ілюзії, заради кількох красивих слів і швидкоплинної уваги.
Ми доїли вечерю в тиші, але це була інша тиша — не напружена, а спокійна. Однак, коли Ігор пішов у душ, я підійшла до вікна і знову подивилася на дощ. Андрій залишив на тумбочці в кімнаті записку, яку я не викинула, а сховала в кишеню. Там було лише одне речення: Ти все одно будеш згадувати цей вечір, коли настане наступна осінь.
Я витягла записку і розірвала її на дрібні шматочки, кидаючи у смітник. Але слова застрягли в голові. Чи справді ми цінуємо тих, хто поруч, через їхні вчинки, чи ми просто боїмося залишитися наодинці з власною порожнечею, яку намагаємося заповнити ким завгодно?
Ремонт ми закінчили через місяць. Квартира стала світлою, чистою і чужою. Ми продали її і переїхали в той самий будиночок біля річки. Там було красиво, тихо, і Ігор нарешті став менше працювати. Але іноді, коли вечорами я чую шум води або стукіт дощу по даху, я мимоволі здригаюся. Мені здається, що зараз відчиняться двері, і на порозі з’явиться хтось, хто знову змусить мене сумніватися в усьому, що я маю.
Коли ми сидимо на веранді, Ігор часто бере мене за руку і розповідає про плани на літо. Він щасливий. Він думає, що ми пройшли цей шлях разом, долаючи труднощі крок за кроком. Він ніколи не дізнається про ту зібрану валізу і про те, як близько я була до того, щоб ніколи не побачити цей будиночок.
Чи можна вважати шлюб міцним, якщо він вцілів лише завдяки випадковому листу, а не свідомому вибору в критичний момент?
— Марусю, про що ти думаєш? — перериває мої думки чоловік.
— Про те, як важливо вчасно відкривати листи — відповідаю я, намагаючись усміхнутися.
Ігор сміється, не розуміючи підтексту. Він просто радий, що ми тут. А я дивлюся на річку і думаю про те, скільки ще таких таємниць ховають люди за фасадами своїх ідеальних ремонтів та щасливих переїздів. Ми живемо в ілюзії безпеки, поки черговий орендар нашого серця не постукає у двері.
Як часто ми приймаємо вдячність за любов, а звичку за відданість, і чи маємо ми право вимагати вірності від інших, якщо самі не можемо впоратися з власними миттєвими бажаннями?
