Ми з Іваном два роки відмовляли собі в усьому, збираючи на ідеальний день, де кожна квітка мала бути досконалою. Я хотіла довести всьому світу, що ми варті кращого життя, ніж те, яке я бачила в дитинстві. Але мати зайшла до зали, оглянула дорогий декор і тихо промовила до моєї тітки: — Краще б вона мiзки собі купила на ці гроші, ніж ці ганчірки на стінах. — Ця фраза стала першою тріщиною в моєму ілюзорному святі, яке вона вирішила розгромити вщент.
Мати завжди казала, що наше прізвище має звучати гордо, навіть якщо в кишенях вітер гуде. Тому, коли Іван освідчився мені після трьох років зустрічань, я вже знала, що це не буде просто скромна вечеря в колі рідних. Це мав бути мій тріумф, доказ усім сусідам і колишнім однокласницям, що Марія витягла щасливий квиток. Ми з Іваном збирали кошти два роки, відмовляючи собі в усьому, відпустках, новому одязі та навіть смачній їжі. Я хотіла, щоб кожен світильник у залі, кожна квітка на столі та кожна страва кричали про розкіш.
Підготовка тривала нескінченно. Я обрала найкращий ресторан у передмісті з кришталевими люстрами та величезними дзеркалами у позолочених рамах. Моя мати, Ганна Петрівна, спочатку підтримувала цей запал. Вона ходила зі мною на примірки сукні, критикувала кожен відтінок серветок і вимагала, щоб список гостей включав усіх дальніх родичів, яких я не бачила з дитинства. Мені здавалося, що ми з нею на одній хвилі, що вона розуміє мою жагу до ідеальності. Як же я помилялася.
Ранок свята почався з дрібного дощу, який накрапав на підвіконня. Я нервово стискала край простирадла, слухаючи, як на кухні грюкає посудом мати. Вона зайшла до кімнати, навіть не постукавши, і кинула погляд на мою сукню, що висіла на шафі.
— Маріє, ти впевнена, що цей шлейф не заважатиме тобі танцювати? Виглядає занадто пафосно, — промовила вона, поправляючи хустку на плечах.
— Мамо, ми це обговорювали сто разів. Це сукня моєї мрії. Сьогодні все має бути бездоганно.
— Головне, щоб люди не сміялися, що ми надто стараємося здаватися тими, ким не є, — кинула вона і вийшла, залишивши по собі запах різких парфумів та гіркоту в моїх думках.
Вже в ресторані атмосфера була напруженою. Гості прибували, виблискуючи вбраннями, музиканти налаштовували інструменти. Я відчувала себе королевою, поки не помітила, що мати знову незадоволена. Вона сиділа за головним столом поруч із батьками Івана і замість того, щоб посміхатися фотографу, щось завзято шепотіла на вухо своїй сестрі. Коли настала черга привітань, вона підійшла до мікрофона. Я чекала теплих слів, благословення, можливо, спогадів про моє дитинство.
— Ну що ж, дорогі гості, бачите, яку виставу влаштувала моя дочка, — почала вона, і в залі запала тиша. — Сподіваюся, ви оціните цей стіл, бо Марія витратила на нього всі свої заощадження, і тепер молодятам доведеться жити на орендованій квартирі ще років десять. Головне ж пил в очі пустити, правда?
Я відчула, як пальці на моїх руках затремтіли. Іван міцніше стиснув мою долоню, намагаючись підтримати, але я бачила, як почервоніли його вуха. Це було не просто зауваження, це був ляпас перед двома сотнями людей.
Пізніше, коли почалися танці, я намагалася вдавати, що нічого не сталося. Але мати не зупинялася. Вона підходила до кожного столика, обговорюючи ціну квітів і критикуючи вибір меню. Я перехопила її біля виходу на терасу, де повітря було прохолодним і пахло мокрою травою.
— Мамо, навіщо ти це робиш? Навіщо псуєш мені день?
— Я просто кажу правду, Маріє. Ти хотіла розкоші? Отримуй. Але не чекай, що я буду мовчати про те, скільки боргів ви набралися заради цього одного вечора.
— Ми не брали боргів! Це були наші гроші, ми на них працювали!
— Не кричи на мене. Тобі завжди було мало того, що ми мали. Ти завжди хотіла бути кращою за інших. Ось і маєш тепер свою золоту клітку на одну ніч.
Вона розвернулася і пішла назад до зали, залишивши мене одну під дощем. Я дивилася через скло, як Іван шукає мене очима, як гості сміються і танцюють, не підозрюючи про ту бурю, що розігралася всередині мене. Кожна копійка, витрачена на цей день, тепер здавалася мені попелом. Я хотіла свята, а отримала публічне розкриття всіх своїх слабкостей.
Конфлікт загострився під час подачі торта. Мати знову взяла слово, хоча її ніхто не просив. Цього разу вона вирішила згадати про те, як Іван довго вагався перед весіллям, хоча це було абсолютною неправдою.
— Іване, синку, ти тримайся. Моя дочка має непростий характер, ви вже це зрозуміли по масштабу цього бенкету. Сподіваюся, ти знав, на що йдеш, коли погоджувався на ці витрати.
Батько Івана, поважний чоловік, який весь вечір мовчав, не витримав.
— Ганно, припиніть. Це свято ваших дітей, навіщо ви їх виставляєте в такому світлі?
— А що я не так сказала? Хіба не правда, що вони могли б купити машину за ці гроші? — вона розвела руками, звертаючись до сусіднього столу.
Музика стихла. Я бачила, як на очах моїх друзів з’являється незручність. Хтось відводив погляд, хтось почав шепотітися. Я підійшла до неї, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок.
— Мамо, досить. Будь ласка, просто сядь на місце.
— О, вже і слово матері не дають сказати! Ось вона, вдячність за все, що я для тебе зробила.
Вона демонстративно встала, забрала свою сумку і попрямувала до виходу. Деякі родичі з її боку кинулися за нею, намагаючись заспокоїти, але вона лише відмахувалася. Весілля продовжилося, але настрій був безнадійно зіпсований. Мені здавалося, що кожна посмішка гостя тепер приховує жалість або осуд.
Ми з Іваном поїхали з ресторану останніми. Світанок фарбував небо в сірі кольори. У машині панувала тиша, яку порушував лише шум шин по асфальту.
— Вона завжди була такою? — тихо запитав Іван, не відриваючи очей від дороги.
— Я думала, що вона змінилася. Думала, що вона рада за мене.
— Вона просто хотіла показати, хто тут головний. Навіть ціною твого щастя.
Ми приїхали у свою нову квартиру, де нас чекали нерозібрані коробки та порожнеча. Я зняла важку сукню, яка тепер здавалася мені непотрібним мотлохом. Гроші, зусилля, мрії — все це було розтоптано однією людиною, яка мала б оберігати мій спокій. Найважливіший день став початком великої тріщини в моїх стосунках із родиною.
Наступного дня телефон розривався від дзвінків. Тітки та дядьки намагалися виправдати матір, мовляв, вона просто перехвилювалася, що в неї такий характер. Але я не могла забути її холодний погляд і те, з якою легкістю вона кидала слова, що ранили сильніше за будь-що інше. Вона так і не зателефонувала, щоб вибачитися. Напевно, вона досі вважає, що була правою, відкриваючи очі на нашу марнославність.
Тепер, дивлячись на весільні фотографії, я бачу не красу і розкіш, а напружені обличчя і тінь конфлікту, який залишиться з нами назавжди. Я отримала своє ідеальне весілля, але втратила спокій. Гроші можна заробити знову, але як повернути віру в найближчу людину?
Чи варто було витрачати стільки сил на створення картинки, яку так легко зруйнували кілька фраз рідної матері?
