Ми з Іваном на кухні були, коли дочка зі школи повернулася. – Мам, тут твої ключі в прихожій валяються, я їх в сумку покладу. – Декілька хвилин була тиша, а потім наче грім серед ясного неба. – Як ти тільки собі це уявляєш? Мамо, тобі сорок! Про дитину раніше треба було думати. Та з мене всі сміятися будуть. Як нічого не зробиш, я з дому піду, так і знай. – Сльози так і покотились по моєму обличчю.
***
– Піду, – галасує моя 15-ти річна Юля, – так і знай, піду і не знайдеш. Якщо батько і бабусі до себе не візьмуть – піду, куди очі дивляться. Ти розумієш, що ти робиш? Це ж ганьба! Ще мене примусь пелюшки прати і катати коляску.
Дочка тицьнула пальцем в напрямку мого живота. А я раптом відчула, як різко закрутилася голова.
Мені 40 років. Юля – донька, від першого шлюбу. Він розпався через пару років після її появи на світ. Я повернулася з малятком до своїх батьків.
Ні, колишній чоловік від виховання та утримання дочки не відсторонювався: зустрічався, в кіно ходив, подарунки дарував. До себе не кликав – там була забезпечена нова дружина, її шикарна квартира, багаті родичі, там дівчинку мою не чекали.
-А дядько Іван буде моїм татом? – питала 5-ти річна Юля, – Як у тата його тітка Мирослава, вона його дружина і моя “запасна” мама?
Що відповісти? Татом він не буде, тато у Юлі вже є, але старшим другом, захисником – цілком. Тим більше, він абсолютно не проти, що Юля є, на відміну від тітки Мирослави.
– Ой, дочко, – говорила тоді мама, – аби Юлі не було гірше. Підете до нього, ти впевнена, що Іван не буде ображати внучку?
Я була впевнена. Та й згодом мама перейнялася до зятя щирою прихильністю.
-Скромний, добрий, – говорила вона, – пощастило, Юлю любить, як рідну. Якщо що, то Іван першим на допомогу поспішає. Он тестя на собі з 4-го поверху тягнув, коли у того нога була зламана, а ліфт не працював, а треба було терміново, у чоловіка мого зуб розболівся.
– Хороший мужик, – погоджувався мій батько, – правильний.
Юля за всі 10 років нашого шлюбу була з Іваном дуже дружна, кликала його татом Іваном, скаржилася йому на мене, на вчителів, що занижують оцінки. Вони разом щось завжди майстрували…
– Чому ти не народжуєш? – років через три після мого другого заміжжя запитала мама, різко, в упор, мабуть довго обмірковувала цю тему, – Іван відмінний мужик, і Юлі не завадило б брата або сестру мати.
А я хотіла, намагалася так щось ніяк не виходило. Лікарі розводили руками, час минав.
– Не турбуйся, – говорив мені чоловік, коли в черговий раз ставало ясно, що лелека знову не прилетить, – у нас є Юля. Не переживай.
І справа навіть не в тому, що Івану потрібна була б рідна дитина, народити хотіла я. З люблячим батьком, в спокійній і повній сім’ї.
-Іване, – я була ошелешена 2 місяці тому, – уявляєш? Тест позитивний!
Чоловік розплакався, як хлопчисько, і нічого, що мені 40, а йому на 3 роки більше. Так і вийшло – ми перестали чекати, а чудо сталося.
– Пізнувато, – ахнула мама, – але нічого. Зараз навіть первістків пізніше народжують. Я дуже рада. Юля через пару років вискочить з дому, а ви не залишитеся з Іваном одні. Він-то радий? Ще б пак! Ти ось що, ти Юлі поки не говори, нехай вже мине перший триместр. Хіба мало… Пізніше скажеш.
-Ма, – крикнула дочка з дверей, – це твої ключі випали з сумки? Я назад їх поклала.
І в наступну хвилину вона бліда і з круглими очима з’явилася в дверях кухні, де ми з чоловіком разом чистили картоплю. В руках у дочки була моя обмінна карта, та сама, з сумки…
Тоді і прозвучали ці слова. І істерика, і сльози. У мене закрутилася голова. Я бачила, як посіріло обличчя чоловіка, як знітилися його плечі…
– Може з нею поговорити? – мама засмутилася, – Ну підліток, бунтує, ревнує… Зрозуміє з часом.
– Наказувати треба було, – прогудів тато фоном, – а не дмухати на неї всім разом.
– Я не знаю, – це колишній чоловік зателефонував через годину, йому поскаржилася Юля, – це ваші бабські справи. Я не знаю. Але ти це … народжувати треба, чого її слухати.
-Не думай, – чітко і уривчасто сказала мені по телефону моя колишня свекруха, – не думай йти на поводу у безглуздої дівчини! Вона ж не заперечувала, коли Мирослава їй сестру народила. Так, я прийму її в будинок, якщо вона прийде, Не вижену. А ти – народжуй!
Але здивувала мене жінка, від якої підтримки я очікувала найменше.
– Доброго дня, – голос на тому кінці дроту був мені незнайомий, – я – Мирослава. Я ось що хотіла сказати… нехай Юля поживе у нас. У нас Євуня, Юля заспокоїться і зрозуміє, що сестра або брат – це зовсім не страшно. І Ви повинні обов’язково зберегти дитину.
Сиджу реву. Дочка? Пішла до батька, грюкнувши дверима. Нічого, заспокоїться. Я їх так люблю. Всіх. Всю мою величезну родину: і дочку, і Івана, і маму з татом, і легковажного колишнього, і його сувору маму, і навіть таку зарозумілу, як мені здавалося, невідому Мирославу.
І мого ще не народженого малюка, за якого вони всі проголосували.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
