Так вийшло, що я у 49 років втратила свою сім’ю. Ні, не подумайте, всі живі-здорові. Але мене не приймають додому. Чоловік, діти. А інших родичів у мене немає.
Самі ми з невеликого районного центру на Полтавщині. Немає нормальної інфраструктури, одна бідна амбулаторія, та й у тій відповідний персонал.
Я завжди тягнулася до великих міст, з їхнім ритмом життя, магазинами, ресторанами, театрами. Але для цього потрібні гроші. А де їх взяти домогосподарці, дружині механіка?
Знову ж таки, діти. Їх треба одягнути, нагодувати, поставити на ноги. Виховання займало весь мій час. Чоловік приходив утомлений з роботи, жодного прояву ніжності чи турботи. Увечері він зайнятий своїми справами: телевізором, гаражем. У цей час його краще не чіпати. Ні, він мене любив, але життя в селі – це постійна праця. Часу на розвиток і покращення стосунків немає. Та й ні до чого це. Так, дрібниці.
І я вирішила поїхати до іншої країни. Заробити грошей, побачити світ. Це ж краще, ніж сидіти в чотирьох стінах і постійно бачити сіре небо за вікном. Видзвонила колишню однокласницю, домовилася з нею про зустріч. Вона вже була в Італії, з питанням знайома не з чуток. Розповіла мені, які документи слід зібрати, суму та інше.
Я дістала гроші із заначки. Зайняла в однокласниці небагато. Навіть продала якісь цінні речі. Потім була серйозна розмова з чоловіком та дітьми. Діти стали на мій бік. Бачили, мабуть, інших варіантів немає.
А ось чоловік був категорично проти. Казав, мовляв, я знайду там собі когось. А він у господарстві все робити не встигає сам. Та й інші причини були.
Але я вже все вирішила. І на той момент мене було не переконати. Виїхала. Спочатку було важко. Ні, з роботою все було просто. Вдома я втомлювалася набагато більше. А тут і погода, і повітря краще. Смачна недорога їжа. Але жодних знайомств, базове знання мови та абсолютна невпевненість у майбутньому.
За рік я познайомилася з чоловіком. Місцевий, але зовсім не багатий. Маляр. І що мені в ньому подобалося, то це виховання. Він не бігав за мною по п’ятах. Не кричав на всю вулицю: Bella! Просто одного разу запросив мене до ресторанчика поїсти піци. І все. Через якийсь час я переїхала до нього.
Зрозумійте мене правильно. Я так скучила за теплими взаєминами. Щоб не відчувати себе слугою у своєму будинку. Або кухаркою. Або прибиральницею. А людиною. Жінкою, яку люблять та цінують.
Чоловіку я нічого не розповідала. Тільки пересилала частину грошей, щоби діти могли почуватися комфортно. Слід сказати, що так, зв’язуватися з чоловіком по телефону ми стали рідше.
Спершу Олег відкрито мені про це говорив, але потім заспокоївся. Та й ми розбіглися з Марко. Швидкоплинний роман, який був мені потрібен для розуміння своїх почуттів.
Минули ще 4 роки. Я заробила достатньо грошей. Вивчила мову. Вдосталь наїлася місцевих фруктів та риби. На пасту чи піцу вже дивитися не можу. Скучила за домом. Озираючись на ті дні зараз, я розумію, що кожну копійку я заробила своєю працею. Часом та здоров’ям, якщо хочете.
Повернулася додому. Точніше, спочатку до столиці, а потім автобусом до рідного села. Хотіла б я сказати, що в ньому багато що змінилося, але ні. Ями на дорозі, можливо, стали лише більшими. Але в іншому все той же пейзаж. Та й бог із ним. Маю 10 тисяч євро. Я ще відносно молода і сповнена ідей. Прорвемося.
Але на мене чекали тільки прикрість і розчарування. Чоловік мовчки відчинив двері хвіртки, взяв мої речі та запросив поговорити. Навіть не пустив на поріг. Ні обіймів, ні поцілунку. Він знайшов собі іншу жінку. І я її навіть знала. Виявилося, хтось розповів йому про мою інтрижку. І він зробив висновки.
Сповістив дітей. Вони вже переїхали в місто на навчання, жили в гуртожитку і на новину відреагували спокійно. Мабуть, давно підозрювали. Наш будинок так і залишився без ремонту та якихось нових предметів меблів. Просто стара хата.
Чоловік одразу віддав мені гроші, які я надсилала. Отже, тепер у мене, крім усього іншого, на руках була непогана така сума грошей. Але не було головного – сім’ї. Після недовгої розмови я зрозуміла, що мене так і не пустять у будинок. Взяла речі та просто розгорнулася на 180 градусів. Виїхала до міста.
Тепер винаймаю квартиру, витрачаю на день якісь копійки, шукаю роботу. Зв’язалася із дітьми. Вони все розуміють, але розмовляють неохоче. Зрозуміло, що їм не хочеться на цю тему. Кажуть, що, може, все ще налагодиться, але видно, що це просто слова. Мені важко. Мабуть, знову повернуся за кордон.
А що ще залишається робити жінці, від якої відвернулася найближча людина і навіть дітям не хочеться бачитися зі мною часто? Я отримала, що хотіла, але якою ціною.
Судитись не хочу. Навіщо? Потрібно заново починати будувати своє життя, хоча часу у мене не так вже й багато. Схоже, така моя доля, і я ні на що не нарікаю. От тільки як жити далі? До чого прагнути?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
