Нині ми з чоловіком і дитиною живемо в одній квартирі із мамою чоловіка. У нас є іпотечна квартира, але ми її в орнеду віддали, інакше оплачувати кредит у нас поки не виходить.
Свекруха-пенсіонерка коротає свої дні вдома, але відмовляється сидіти з онуком, якщо раптом він лишається вдома і не йде до садка. Ось так при живій бабусі у кроковій доступності нам доводиться постійно морочитися із викликом няні.
Я приїхала до цього міста вчитися після школи. В університеті познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Владиславом, останній курс ми прожили разом, винаймаючи квартиру. Ще рік після весілля орендували, а потім вирішили, що треба якось вирішувати питання зі своїм житлом. Єдиний варіант, що нам світив, це іпотека.
Мої батьки допомогли із початковим внеском. Ми вже думали, що нормально впораємося, але тут зірки на небі склалися на глумливий знак і все пішло шкереберть. Спочатку ми дізналися, що скоростанемо батьками. Але тут ми ще якось намагалися плисти проти течії, і, мабуть, навіть випливли б. А потім ця криза.
Чоловік залишився при роботі, але оскільки левова частка зарплати у нього це відсоток від угод, кількість яких різко ухнула донизу, дохід його відчутно скоротився. Ми ще кілька місяців позатягували паски, але зрозуміли, що далі вже не зможемо. Тоді й було вирішено просити даху у Антоніни Андріївни.
Мати чоловіка на той момент уже вийшла на пільгову пенсію. І хоча вона ще цілком молода і квітуча жінка, їй трохи за п’ятдесят, свекруха вирішила піти з роботи.
– До сити вже нахлібалася, хочу спокійного життя, – пояснювала вона.
Наше прохання їй не сподобалося, але вона увійшла до нашого становища і пустила жити до себе. У мене була боязка надія достроково вийти з декрету, але вона розбилася про небажання свекрухи сидіти з дитиною.
– Я свого виростила сама, тож будьте ласкаві не звалювати на мене турботи про свою дитину. Я можу з ним годинку ввечері пограти, навіть погуляти під настрій, але не треба робити з мене няньку, – одразу відбрила вона нас.
Неприємно, звичайно, але нічого не вдієш. Я в декреті намагалася якось підробляти, щоб приносити до бюджету сім’ї зайву копійчину, але це виходило нерегулярно, з такою маленькою дитиною на руках особливо працювати не виходило.
Якщо не торкатися питання дитини, то жили ми зі свекрухою досить мирно. Вона не прагнула мене повчати, не стежила, що і як я роблю, не намагалася виховувати. Якщо винести за дужки її небажання допомагати з дитиною, то маю ідеальну свекруху.
– Не розумію, як можна не хотіти сидіти з власним онуком, – зітхала телефоном моя мама. – Вона ж ще така молода, та й дітки у такому віці дуже цікаві.
Мої батьки жили від нас дуже далеко, до того ж обоє ще працювали, тож кинути все і сидіти з онуком не могли. А поведінка свекрухи маму просто вводила у ступор.
Коли сина взяли в садок, я одразу ж побігла на роботу. Дуже хотілося якнайшвидше почати заробляти та семимильними кроками бігти до закриття іпотеки. Але на всі мої прагнення накладалися обставини. Син у садку частенько хворів.
Перші два місяці я сама з ним сиділа, але зрозуміла, що сенсу такої роботи мало. Зарплата в результаті виходить копійчана, та й йде в основному на необхідне для дитини. Потрібно було шукати якогось іншого варіанту вирішення цього питання.
Ми спробували вкотре підступитися до антоніни Андріївни з цим питанням. Я сподівалася, що вона зможе нас підстрахувати хоча б іноді, але ми знову отримали відмову.
– Я зі здоровим не горю бажанням залишатися, а ви на мене хвору дитину залишити хочете? – посміхнулася мама чоловіка, озвучивши нам чергову відмову.
Довелося нам шукати няню, яка сидітиме з малюком. З фінансової точки зору найм няні все одно вигідніший, ніж моє сидіння вдома. Я маю намір будь-що отримати підвищення до начальника відділу, але для цього мені потрібно так працювати, щоб коні обзаздрилися.
Але ситуація на межі абсурду, якщо чесно. У нас вдома є рідна бабуся, але до дитини довелося наймати чужу тітку. Це бентежить усіх, окрім Антоніни Андріївни. З одного боку, вона має право на своє життя, але з іншого, могла б піти нам назустріч, знаючи нашу ситуацію. Тим паче, не щодня ж нам її допомога треба. Ну але хай як хоче, постаріє й вона, і тоді я це згадаю.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, ibilingua.com
