fbpx

Ми з родиною живемо в селі на Прикарпатті. У нас є родичі в Києві. Досить далекі, але спілкувалися раніше ми часто. Вірніше, вони з нами. Щоліта по кілька разів на місяць приїжджали до нас в село. Та все з порожніми руками. Кривили носа від сільського життя, навозу, але наминали все. Такої відповіді я точно не очікувала! Брат надіслав мені… прайс на перебування у них. Мама зраділа і зібралася вже бігти в льох за м’ясом і соліннями, але я її зупинила. – А тепер, панове, за прайсом

Ми з родиною живемо в селі на Прикарпатті. У нас є родичі в Києві. Досить далекі, але спілкувалися раніше ми часто. Вірніше, вони з нами. Щоліта по кілька разів на місяць приїжджали до нас в село. Та все з порожніми руками.

Двоюрідна сестра моєї мами тітка Алевтина свого часму вийшла заміж. Досить вдало, треба сказати. У її чоловіка виявилася двокімнатна квартира в непоганому районі. Вона народила йому сина.

Ось так і живуть: вона працює прибиральницею у якомусь офісі, син – сантехніком на підприємстві, а чоловіка давно немає – любив біленьку. Але при цьому всьому родичі наші міські досить високої про себе думки. Гаразд, вони б заробили на квартиру в столиці самостійно, а так просто зірки склалися сприятливим для них чином.

У телефонному режимі родичі бідкалися, як їм важко виживати від зарплати до зарплати. Але тільки-но вони приїжджали до нас, відразу ж перетворювалися в «міських»: кривилися при вигляді гною, страждали від відсутності зручностей в будинку і стверджували, що ми не живемо, а виживаємо. Вдночас вони прекрасно поглинали наші фрукти та овочі, нахвалювали шашлик з вирощених нами свинок і не відмовлялися від повних мішків продуктів, які їм пакувала в машину мама.

Ніколи родичі нічого з собою не привозили. Все каталися до нас в «холосту», нарікаючи, що багажник повний речей. Але як тільки мама починала пакувати пакети, багажник відразу ж чарівним чином спустошувався і був готовий прийняти від нас все необхідне.

Я ніколи не вважалася меркантильною, але якось підрахувавши, скільки «родичі» з’їдають за один свій приїзд, просто злякалася. Гаразд би, якби вони хоч якось допомагали. А то від сапи і бур’янів своє обличчя вернуть, а шашлики і в’ялену рибу, особливо форельку, просто обожнюють!

Справжнє обличчя своєї рідні я побачила тоді, коли мамі потрібні були термінові обстеження в місті. Коштували вони дуже дорого. Де брати гроші на лікування, я взагалі не розуміла. Тому, раціонально вирішивши заощадити на житлі, я звернулася до своїх родичів, які гостювали у нас щоліта.

Такої відповіді я точно не очікувала! Брат надіслав мені… прайс на перебування у них. І ціни в ньому були ніяк не маленькі. Наприклад, ночівля з однієї людини – 200 гривень, харчування для кожного – 150 на добу, культурна програма – повністю за наш рахунок. Аргументували це родичі тим, що у них дуже мало грошей і вони не в змозі нас прогодувати.

Парадокс! За свою ж картоплю, яку мама пакувала їм мішками, я повинна ще й платити своїм родичам?! Подібного ставлення я не очікувала! І миритися з ним не збиралася.

Звернулася до чоловіка і розповіла про ситуацію, що виникла. Той довго сміявся, а потім вийшов на своїх знайомих зі столиці. Ті виявилися дуже порядними і добрими людьми. Чоловік знайомої навіть власноруч возив маму в лікарню. Коли ми запропонували заплатити хоча б за бензин, той чоловік дуже образився!

– Ви ж не розважатися приїхали! У вас біда! – відповів він.

Якось відразу стало зрозуміло, хто є хто. Аналізи мами виявилися хорошими. Її діагноз не підтвердився. Але ставлення нашої «міської» рідні до нас стало гранично зрозумілим.

Через кілька місяців родичі, на чолі з тіткою Алевтиною, наче й нічого не сталося, приїхали до нас. Мама зраділа і зібралася вже бігти в льох за м’ясом і соліннями, але я її зупинила.

– А тепер, панове, по прайсу. Ночівля у нас – 300 гривень з людини, тут у нас екологічно чиста місцина; відпочинок – 1000 гривень з усіх, харчування трьохразове – 350 гривень. Бажаєте сходити в лазню? Те ж задоволення не безкоштовне – 750 гривень за вечір.

Мама докірливо на мене подивилася, тітка Алевтина натягнуто засміялася, брат зітхнув і сказав:

– Але ти ж знаєш, як нам важко живеться. Постійно хтось намагається приїхати і пожити у нас. Ось ми і навчилися відваджувати непрошених гостей таким чином!

– От і прекрасно! Тепер ти мене прекрасно розумієш! – задоволено посміхнулася я. – Так що, будемо платити?

Родичі пом’ялися і поїхали назад до себе в столицю. Мама довго ще мені дорікала, а чоловік від душі посміявся.

“Непрохані гості” на нас образилися і пропали на кілька місяців. Оце восени подзвонила тітка і почала бідкатися, як їй важко. Може, у нас є зайвий мішок картоплі і моркви? У нас і не зайві є! Без проблем.

Мішок картоплі –  400 гривень, моркви сітка – 250 , цибулі – 300. Тітка фиркнула і кинула трубку. Сказала потім матері, що їй дешевше в Києві скуповуватися, ніж на нас ще й бензин витрачати. Але мені відверто без них легше. На все є межа. І вона настала в наших взаєминах з цими родичами.

Нещодавно телефонував брат і хотів приїхати. Я йому відмовила. А скільки можна бути добрими і наївними родичами з села, для яких власний тариф на гостинність створюють?!

– То вона нашу квартиру просто хотіла загарбати! – сказала тітка моєї мами.

А мені здається, що це вони норовили отримати відмінну дармову дачу з найманими працівниками. І все безкоштовно. Ні, панове, досить! Нам без вас пречудово, а ось вам без нас – не дуже, раз ви все намагаєтесь відновити дружбуз такими «селюками», як ми! Але всьо, минули ті часи.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page