Ми з Русланом обидвоє працюємо, і заробляємо, до речі, одинаково. Живемо в моїй квартирі, яка дісталася від бабусі. І коли ми взяли в кредит свою омріяну автівку, жити стало набагато легше. Та, здається, свекри зрозуміли, що можуть користуватися нашою власністю коли заманеться. – Ми ж батьки Руслана! Що, маємо в тебе питати, чи можна її взяти коли потрібно? – Недавно була ситуація: в мене відпустка, а чоловік від батьків повернувся на електричці. – Татові треба до дядька з’їздити…
З тим, що автівка не розкіш, а засіб пересування можна сперечатися: і коштує не так уже й мало, і в експлуатації дорога, і податки, страховки, та інші платежі. Деякі мої знайомі столичні жителі відмовилися від свого автомобіля на користь пересування на громадському транспорті або таксі.
Але для багатьох власний автомобіль – мрія, мета, улюблене дітище або необхідний помічник.
– Я завжди хотіла автівку, – каже Люба, – прямо мріяла.
Люба вийшла заміж досить рано: відразу після закінчення університету, зараз до її 28 років вона є мамою вже двох дітей. Хлопчику 5 років і доньці 3 роки.
– Я з другого декрету вийшла, коли Софійці було півтора, – розповідає Люба, – мама моя на пенсію вийшла, погодилася сидіти з онуками, тим більше, що ми живемо один від одного не дуже далеко. Не те щоб гроші були так вже сильно потрібні, просто з’явилася можливість вийти і заробляти.
Руслан теж працює, правда, він на відміну від Люби, жив за Києвом. Години півтори їхати до його батьків на електричці. А особливих проблем у сім’ї не було тому, що живе сім’я в квартирі, що дісталася Любі від бабусі по батькові.
– Квартира є, – перераховує молода жінка, – дача теоретично теж є. Ну в сенсі, що батьки чоловіка живуть в сільській місцевості, хоча ми з дітьми туди їздимо тільки по великих святах. Раніше так виходило через те, що машини не було, а на електричках з малюками клопітно. А зараз у нас автівка є, але відносини зіпсувалися.
Відносини зі свекрами погіршилися саме через покупку автівки. Ранньою весною Люба і Руслан все ж вирішили стати автовласниками. Власних накопичень не вистачило, взяли кредит, зате і машину купили нову, за їхніми мірками зовсім недешево. Загалом, кредит на 5 років взяли.
– Мені на роботу добиратися ближче, ніж чоловікові, – каже Люба, – з дітьми мама приїжджала сидіти сама. Так що переважно на машині їздив в будні чоловік, хоча ввечері за покупками могла і я прокотитися. А у вихідні я везла зазвичай дітей кудись в парк, гуляти. Іноді і в будні відпрошувалася з роботи, щоб в поліклініку з дітьми з’їздити. Знаходили з чоловіком компроміс до недавнього часу.
– Дочко, – передаючи дітей в п’ятницю ввечері попросила мама Люби, – я дочекаюся зятя, щось недобре мені, нога болить, нехай відвезе додому. І в понеділок ти їх до мене сама завези. Я у себе з ними посиджу.
– Я ще запропонувала, мовляв, давай я лікарняний візьму, раз нездужала, – каже Люба, – але мама відмахнулася, по дому нормально, а ходити далеко важко, нога болить, потягнула м’яз. Чоловік маму ввечері додому доставив, а в суботу у мене відпросився до вечора: до батьків з’їздити щось батькові допомогти.
Повернувся Руслан в суботу ввечері на електричці. На питання Люби чоловік відповів:
-Батько попросив автівку на пару днів, привезе в середу.
-Я була розлючена, – каже Люба, – мене просто поставили перед фактом, а діти в понеділок і інші дні? Мені перед роботою їх пішки до мами вести чи на маршрутці в протилежну від роботи сторону? Чоловік раніше на роботу йде, ми ще спимо!
Чоловік вибачився, мовляв, так вийшло і до середи Люба не підіймала це питання. Тільки в призначений день автівку ніхто не привіз. І через день теж.
– Нам автівка ще потрібна, – заявив батько Руслана по телефону, – можу привезти тільки в наступний понеділок, або в неділю самі приїжджайте і забирайте.
Я не поїду, – сказав Руслан, – день почекати і машина буде біля під’їзду. Якщо вона тобі терміново потрібна – їдь за нею сама.
Люба не поїхала, але з чоловіком полаялася. Свекор, повернув машину в понеділок з похмурим виглядом. Через деякий час всі в родині заспокоїлися, відносини знову стали рівними. І були такими аж до недавнього часу, коли Руслан приїхав від батьків знову на електричці, віддавши машину батькові на кілька днів.
– Йому до дядька в сусідній район треба з’їздити, – пояснив чоловік.
– А у мене відпустка, – каже Люба, – я з дітьми планувала виїжджати на машині, – до того ж чоловік так зробив знову, не попередивши мене. Звісно я не змовчала.
-Це така ж моя машина, як і твоя, – заявив Руслан, – я що, не можу нею зовсім розпоряджатися? Я за неї кредит плачу.
– Так і я плачу, – заперечила дружина, – але ти розпоряджаєшся один, а я терплю незручності. У нас зарплати майже однакові, живемо ми у мене, я теж працюю, а їздять свекри?
– Що тепер мені з рідного батька гроші брати? Ти і житлом своїм мене дорікнула! – скипів чоловік.
-Мені не потрібні гроші, – відповіла Люба, – але я наполягаю, щоб мене питали в разі, якщо розпоряджаються спільним майном. І житлом я не дорікнула, а констатувала факт, що я не нахлібник, а повноправний і не безсловесний учасник нашого спільного сімейного бюджету.
Повернув свекор машину через 5 днів. Брудну. Салон в плямах. Що він там перевозив – невідомо, але на закиди невістки тато Руслану сказав:
-Це залізо, всього лише залізо. І не варто через нього нерви мотати ні собі, ні людям. Залізяка не дорожче грошей!
-Але платимо ці гроші ми, – сказала Люба, – Ваш син і я. А Вашої участі в залізяці, яка не дорожче грошей, я щось не спостерігаю.
Після цих слів на Любу озлобилися як чоловік, так і його батьки.
– Корислива твоя дружина, нас образила ні за що! – висловила свекруха, – Не думала я, що у мого сина така дружина.
– А хіба я не права? – дивується Люба.
А що б ви сказали в цьому випадку?
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
