Я старша за сестру на три роки. І, як старша сестра, я звикла всіляко Маринці допомагати та підтримувати. А допомагати у селі було з чим. Багато роботи по дому, допомога у господарстві, а ще не треба забувати і про навчання.
Дитинство у нас було не дуже легким, за мірками наших ровесниць. Зате воно згуртувало нас і навчило працьовитості.
Наша сім’я взагалі вважалася дуже дружною. Батько практично сам збудував будинок. Мав хорошу посаду і авторитет у місцевих. Мати працювала дояркою, але не цуралася роботи на землі. Хоча тато і намагався завжди полегшити нам всім життя всіма способами.
Після школи я переїхала до міста і вступила до вишу. А враховуючи мою спокійну вдачу і сільську старанність, життя в гуртожитку мені здавалося медом. Міські дівчата тільки скаржилися одна одній на умови побуту. А я, навпаки, почувала себе так, ніби жила у непоганому столичному готелі і не менше!
Я постійно ділилася з сестрою враженнями і все просила її взятися за науку, щоб теж на якийсь час переїхати до міста. Нові враження, новий досвід. Це дуже цікаво.
Але Маринці навчання давалося важко. Після мого від’їзду їй більше ніхто не хотів допомагати з точними науками, тому результат не змусив себе довго чекати, сестра скотилася в оцінках.
А потім якось раптово розпочався сезон весіль. Першою вийшла заміж я. На четвертому курсі я переїхала із гуртожитку на квартиру до нареченого. Ми з Тарасом вирішили розписатися за півроку знайомства. Цей вчинок не був схожий на типову для мене поведінку, але я покохала і вірила в наш союз, тим більше, що втрачати мені було, по суті, нічого.
Проте навіть без галасливого та багатолюдного весілля наші стосунки з Тарасом лише зміцнювалися з кожним днем. Потім чоловік знайшов хорошу роботу на фірмі і потихеньку замовив слівце і за мене.
Так вони обидва стали співробітниками однієї філії та почали отримувати непогані гроші. Тож надія на хороше майбутнє у нас лише зростала.
А ось Маринка моя пішла іншим шляхом. Дива не сталося, і вступити до університету їй не вдалося. Проте вона теж познайомилася з хлопцем, який мав підготувати її до майбутніх іспитів. Але справа молода, і замість навчання ця парочка почала будувати стосунки.
Так минуло кілька років, і в якийсь момент Маринка дізналася, що стане мамою. Майбутній тато так зворушився, що розплакався прямо перед своєю другою половиною, він був дуже щасливий.
На весіллі гуляли всі: батьки, свахи, куми. Велике сільське весілля. Були там і ми з чоловіком. Ми з сестрою побачилися уперше за довгий час, обіймалися, щиро раділи, танцювали, розповідали одна одній новини. Все було чудово. Адже в цей момент вся рідня перебувала у зборі. Що може бути кращим?
На жаль, наступна наша з сестрою зустріч відбулася з сумного приводу. Спочатку нас залишив батько, а слідом, не витримавши самотності, пішла й мати. Все село горювало, адже подружжя наших батьків багато хто знав і любив. На прощаннях було багато людей, всі висловлювали щирі співчуття та жаль.
Нам з Маринкою тоді довелося важко. Відразу дві втрати. І ще треба було організувати гідне прощання, віддати шану батькам. Покликати навіть найдальших родичів, адже так було заведено. Так, тоді нам довелося несолодко.
Спадщину вирішили не ділити, а просто віддати будинок Маринці. Вона ж залишилася в селі, їй від цієї нерухомості буде хоч якийсь толк. А мені дісталася якась дрібниця. Я й не претендувала на щось більше, навіть не замислювалася про майно, залишене батьками. У голові були зовсім інші думки.
На тому й вирішили. Ми з чоловіком поїхали назад у місто, а сестра залишилась у селі. Ми не мали причин для конфлікту.
Поки не настав момент, коли вранці за чашкою кави я не порахувала, скільки коштує батьківська хата і яку вигоду я втрачаю. Я навіть спершу не повірила своїм розрахункам. Довелося все перевіряти ще раз.
Але ні, добрий об’єкт нерухомості, за містом, та ще й є земельна ділянка. Деякі місцеві дачники за таке останні штани віддадуть. Непогана надбавка на майбутнє, хіба ні? І я згадала раптом, як завжди відповідала за сестру. Як мені бракувало часу на власне життя, щоб у Маринки були хороші оцінки. І навіщо це все?
Рука сама потяглася до телефону і я сказала сестрі:
«Будинок ділитимемо. Порівну. Землю також, так буде справедливо. Я не збираюся віддавати тобі все. Я, між іншим, маю таке ж право на спадщину, як і ти. Тож давай так: або ти згодна і підпишеш усі папери. Або чекай нас із юристом».
І я поки що не знаю, чим закінчиться ця наша історія, але вважаю, що я права.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.