fbpx
життєві історії
Ми з синочком вирішили зробити сюрприз нашому тату і несподівано, без попередження повернулися в Київ. Ану, пів року не бачилися! Але нас чемно попросили оселитися на орендованій квартирі. Та зрозуміло, що тісно! Але я чомусь наївно розраховувала, що на орендоване житло з’їдуть вони

Майже пів року ми з синочком прожили у моїх батьків на Прикарпатті. Чоловік мій залишився в нашій Київській квартирі, бо в нього робота в столиці. А я маю віддалену роботу.

Десь через три тижні після початку цього всього до чоловіка у нашу квартиру приїхали з Донеччини його батьки з молодшою дочкою, оселилися у нас. Я нічого не мала проти, люди стільки натерпілися.

Ось так ми і жили, можливості приїхати до нас у нього не було, ми теж не наважувалися повертатися.

Та і весна, літечко на Прикарпатті – це така краса, все своє: ягідки, фрукти, овочі, молочні продукти, гори, річка – не те, що у нас у великому місті.

До того ж я розуміла, що в одній двокімнатній квартирі з ріднею чоловіка буде затісно, на кухні ми зі свекрухою і зовицею точно не помиримося: сутички на цьому ґрунті у нас виникали завжди, навіть коли ми їздили просто до один одного в гості.

Я працювала всі ці місяці, волонтерила, допомагаючи переселенцям з гарячих районів. Але минав час, і ставало все тоскніше.

Знаєте, мені тут навіть почав активно приділяти увагу мій давній знайомий, розлучений однокласник, і ось тоді я зрозуміла, що від гріха по далі треба повертатися додому в столицю, до мого коханого чоловіка.

Та коли я говорила про це Дімі, не розповідаючи, звичайно, про мій потенційний роман, Дмитро все називав якісь причини, через які, мовляв, ще рано повертатися.

У чомусь він був і правий, але і мене, і малого дуже вже тягнуло додому, то нашого чоловіка й тата, і нічого ми вже не могли з тим подіяти. Малий навіть плакав іноді ночами й гукав тата уві сні. За себе взагалі мовчу.

Власне, ось тому я вирішилася на такий крок: взяла квитки на поїзд, нічого не сказавши Дімі. Ми з синочком вирішили зробити сюрприз нашому тату і несподівано, без попередження повернулися в Київ. Ану, пів року не бачилися!

Але тут все виявилося не так, як я очікувала, нам були не надто раді і через пару днів чемно попросили оселитися на орендованій квартирі.

Попросили всі – свекри і Діма. Мовляв, тісно всім у двушці.

Та зрозуміло, що тісно! Але я чомусь наївно розраховувала, що на орендоване житло з’їдуть вони – свекри з дочкою, не вічно ж їм у нашій квартирі мешкати зрештою.

Та виявилося, що мамі чоловіка дуже до вподоби наш сквер на Оболоні і набережна, що вона тут знайшла собі подруг біля під’їзду для прогулянок, а свекор – кілька товаришів. До того ж, свекруха у сусідній будинок на масаж ходить, дуже їй спеціаліст підійшов і міняти вона його не хоче. А зовиця знайшла роботу в супермаркеті на касі неподалік.

Ось такі справи. Зараз Діма підшукає мені й сину комфортну однушку десь поблизу чи де вийде, сам же навряд чи до нас переїде: в нього біля нашого будинку гараж і на роботу з-відти ближче, до того ж, батькам вельми часто треба його послуги як «таксиста»: кудись звозити тощо.

От і що робити? Я просто в осаді від такого розкладу. Стати на диби і перетворитися на погану невістку чи змиритися і лишатися хорошою? Але надії, що це тимчасово, мало – свекри, зрозуміло, до себе додому скоро не повернуться, а скоріше за все, не повернуться взагалі.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.