Ми з такою нетерплячою радістю готувалися зустрічати нашу найріднішу людину – маму, яка поверталася додому з далекої Іспанії! Вона провела там цілих сім років, працюючи на важких заробітках. За цей час ми з татом повністю відновили її кімнату, накупили найкращих подарунків і замовили урочистий банкет у затишному міському залі.
Ми зібрали найближчих людей: тіток, дядьків, хрещених та найвірніших друзів, щоб влаштувати їй справжнє свято возз’єднання. Але на цьому святі, де всі усмішки були присвячені їй, матуся оголосила новину, яка мене приголомшила і зачепила до глибини душі! Це було настільки несподівано й образливо, що я ледве дочекалася кінця вечора.
– Я хочу подякувати вам усім за цей прекрасний прийом – голос мами лунав гордо і схвильовано, вона підняла келих, обводячи поглядом присутніх. – Це найкращий день за ці сім років. Але я маю чим поділитися.
У залі запанувала тиша, всі посміхалися, чекаючи на зворушливу промову. Моя сестра Людмила напружилася від хвилювання, а її чоловік Ігор засяяв від передчуття.
– Як ви знаєте, я їхала, щоб допомогти. І зараз, дякуючи Богу і моїй наполегливій праці, я можу сказати: я досягла своєї мети! – мама зробила паузу, дивлячись прямо на Люду. – Людмилко, люба моя, твоїй сім’ї з трьома дітьми потрібен простір. Наші заощадження дозволяють вам придбати велику чотирикімнатну квартиру в обласному центрі! Це щоб дітям було де бігати, і вам із Ігорем нарешті стало вільно дихати.
Весь зал зпайшовся гучними оплесками й вітаннями. Люди кинулися обіймати Люду та Ігоря. Я сиділа, відчуваючи, як усередині закипає крижана хвиля образи. Мій Петро, який сидів поруч, стиснув мою руку, мовчки питаючи, що відбувається. Я лише ледь помітно похитала головою. У цей момент я зрозуміла: для мене сюрпризів не було. Я була тут, щоб аплодувати.
– Мамо, як ти могла? – я прошепотіла це пізно вночі, коли всі роз’їхалися, і ми з нею повернулися до нашого великого сільського дому, і вона розбирала свої подарунки.
– Оксано, ти чого? Я ж думала, ти за сестру порадієш – мама насупилася, відкладаючи в бік новий вовняний шарф.
– Я рада! Щиро рада за Люду, але… А як же я? Ми з Петром планували переїзд, я хотіла знайти роботу у місті для себе і сина Максима влаштувати у кращу школу. Нам потрібен був хоча б перший внесок, щоб вирватися звідси!
– Перший внесок? Навіщо тобі той метушливий і дорогий обласний центр? Послухай мене, доню – її голос став повчальним. – Ти живеш у просторому батьківському домі, у нас, слава Богу, велика прибудова, яку ти називаєш своєю. Ти маєш ділянку, маєш нас. Хіба це не найкраща підтримка? Коли нас із татом не стане, дім залишиться тобі, нічого ділити не треба. То які в тебе можуть бути претензії?
– Претензії в тому, що ти мене прив’язала до цього села! Ти дала Люді старт і свободу, а мені залишила обов’язок догляду за вами і нескінченне сільське життя! – я говорила тихо, але кожне слово було як камінь.
– Не драматизуй! Ти завжди можеш вийти заміж за свого Петра і жити щасливо.
– Заміж за Петра, який буде працювати на місцевій фермі, а наш син Максим закінчить сільську школу і не побачить світу! Людмила ж тепер вільна! Її діти підуть у міську гімназію, а її чоловік Ігор знайде собі кращу роботу.
– Людочці важче, в неї троє дітей! А в тебе один! Це ж очевидно! – це був її вирішальний аргумент.
Я ніколи не думала, що матиму змогу відчути таку гіркоту через несправедливість, яку завдала мені моя власна сім’я. Зазвичай я не злопам’ятна, завжди вміла прощати. Але життя, здається, вирішило інакше, і я просто не можу позбутися цього відчуття глибокої кривди. І доводиться із цим жити, бо ж іншого варіанту на перший погляд, здається, немає.
Ми з сестрою Людмилою виросли у нашому великому сільському домі. Наша сім’я завжди вважалася згуртованою, але невеликі сімейні розбіжності час від часу виникали. Найчастіше їх причиною ставала мама, яка, як і більшість сільських жінок, панічно боялася, що її доньки виростуть нездарами. Для неї це було б особистою ганьбою.
Тому нас, Оксану та Людмилу, не оминала жодна робота. Ми навчилися досконало вести домашнє господарство, куховарити. А коли подорослішали, стали справжніми помічницями на землі, адже мама завжди казала: – “Вміти треба все, щоб ніколи не пропасти”.
Коли ми почали зустрічатися з хлопцями, мама завжди була поруч зі своїми мудрими, але набридливими порадами. Батько ж цим не займався, він був захоплений будівництвом: його метою було зробити до будинку таку прибудову, щоб у ньому могли комфортно розміститися навіть онуки та правнуки. Він вкладав у цю роботу всю свою душу і час, вірив, що велика родина має жити разом.
Першою вийшла заміж Людмила і переїхала зі своїм Ігорем до обласного центру. Я тоді ще жартувала з батьком: – “Тату, ти даремно стільки працюєш, я теж незабаром поїду геть із села за своїм коханим”. Але батько лише посміхався і продовжував свою справу.
З часом же вийшло так, що батько мав майже пророчу інтуїцію. Мій перший шлюб розпався лише через два роки. Я забрала нашого маленького сина Максима і повернулася жити до батьків. Завдяки батьківським старанням, місця вистачало. Тож ніщо не заважало мені ростити сина у селі, на свіжому повітрі, допомагаючи батькам.
А ось у сестри в місті все склалося набагато краще. Людмила вирішила бути домогосподаркою, і у них, одне за одним, народилося аж троє дітей! Мені цього, чесно кажучи, ніколи не збагнути – тут із одним хоч би впоратися.
Але час минав, і сімейні справи потихеньку почали погіршуватися. Не в мене: я ростила сина, допомагала батькам по господарству, і дякую мамі – все вміла робити. Ми жили скромно, але загалом нормально.
А ось від Людмили дедалі частіше почали надходити тривожні звістки: коштів не вистачає, з такою кількістю маленьких дітей дуже важко, та й Ігор, її чоловік, не витримує – виснажився увесь. Їм би відпочити, але як, коли щодня з’являються нові й нові неоплачені рахунки? Хоча, слава Богу, зі здоров’ям у всіх ще було добре.
Тоді мама вирішила, що їй вдома сидіти нічого, і висловила бажання поїхати до своєї подруги на роботу. В іншу країну, у далеке Іспанію на заробітки. Ми всі розуміли, що це рішення було прийняте заради Людмили та її дітей, але вголос про це ніхто не говорив.
Тож за кілька місяців зборів мама вирушила на чужину. Там вона за допомогою подруги влаштувалась на роботу і почала регулярно висилати кошти додому. Трохи перепадало і нам із сином, але переважна більшість діставалася Людмилі – адже в неї ж аж троє дітей!
Мене, зізнаюся, така ситуація цілком влаштовувала. Звісно. Людмилі гроші були потрібніші. З такою купою малечі лише магазинами ходити – вже велика втома. Не кажучи вже про всі інші витрати.
Людмила з Ігорем навіть кілька разів приїжджали до нас у село. Тут зять навіть трохи допоміг батькові з ремонтом: було видно, що мамині заробітки не були марними. Ігор трохи погладшав і загалом виглядав досить відпочилим, і ми всі щиро за них раділи.
Я тим часом познайомилася з одним добрим чоловіком. Звали його Петро. Він був не багатий, але дуже працьовитий і чесний, із сусіднього містечка. Із моїм сином вони знайшли спільну мову, гралися та спілкувалися, як справжні рідні. Тож чому б не подумати і про другий шлюб? Можливо, тепер, удруге, все складеться якнайкраще.
Я поговорила з батьком, і він погодився, щоб мій Петро жив у нас, у моїй прибудові. Але лише тимчасово, бо я все-таки мріяла згодом переїхати жити в місто, де було б більше можливостей для навчання сина та для нашої з Петром роботи.
Мама теж дала своє благословення, але, чесно кажучи, було зрозуміло, що вона не надто за мене хвилюється. Ну, чоловік та й чоловік, хай живе. До свого зятя, Ігоря, у неї було набагато більше ніжних почуттів: вона знала напам’ять дату його народження і сама дзвонила, щоб привітати. Не те, що мій випадок. Ну, та й добре, ми ж справді ще офіційно не одружилися з Петром. Може, потім усе зміниться?
Але мої надії виявилися марними, оскільки через сім років життя й роботи за кордоном мама вирішила, що заробила достатньо. Про це вона сповістила всіх нас, і всі, звичайно, були з нею згодні.
На честь маминого повернення ми вирішили влаштувати невелике святкування «для своїх» і навіть замовили банкет у міському кафе. Приїхала вся сім’я сестри, був тато, хрещені батьки і навіть мій Петро. Я думала, що нарешті вони з мамою познайомляться ближче, і, можливо, вона змінить свою думку про нього. Але мене чекало глибоке розчарування.
Ближче до вечора мама, піднімаючи тост, щиро подякувала нам за такий теплий прийом і сказала, що має для нас великий сюрприз. А саме: зароблених нею коштів вистачить сім’ї Людмили аж на нову, просторішу чотирикімнатну квартиру.
– Ми вже все обговорили – продовжувала мама, сяючи від щастя, – якщо вони вигідно продадуть свою стару “гостинку”, то варіантів стане ще більше. І дітям буде просторіше, і Людмилі з Ігорем стане легше.
Я, звичайно, була рада за сестру. Але для мене жодних подарунків у мами не знайшлося. Як вона могла ухвалити таке важливе рішення самостійно, навіть не порадившись зі мною?
– А чому ти мені нічого не дала? – сльози душили мене, коли я залишилася з нею наодинці.
– Оксано, ну ти що? Я ж тобі пояснила! Ти живеш у будинку, ти в безпеці, ти знаєш, що тобі тут завжди раді, ти успадкуєш дім! Я ж про тебе подбала не менше.
– Ні, мамо, ти просто дала мені зрозуміти, що я тепер сидітиму з вами у селі і доглядатиму вас на старості. Моя дитина навчатиметься у сільській школі, а Петро, якщо ми одружимося, не стрибне далі простого майстра на місцевому виробництві! – гіркота переповнювала мене.
– Не говори так! Ти завжди можеш поїхати… – мама відвернулася.
– Ні, не можу! Ти ж це знаєш!
І ось, досі мене це почуття несправедливості не відпускає. Мама дуже чітко дала мені зрозуміти, що мій шлях – це село і догляд за батьками.
А в цей час у Людмили руки розв’язані. Незважаючи на те, що вона має аж троє дітей! Вона буде жити в місті, у своїй власній квартирі, отриманій за мамині кошти. І як, скажіть, невже це справедливо? Чи можна справді міряти все лише за кількістю дітей? Один син – живеш із нами й чекаєш спадку. Більше дітей? Ось тобі гроші на нове, міське житло.
Прикро так, що хочеться голосно кричати. Але зробити нічого зараз я просто не можу. Хоча більше за все на світі хочеться все покинути і поїхати з Петром у місто, на орендовану квартиру, щоб почати життя з чистого аркуша. Але ж тоді я повністю зіпсую стосунки з батьками.
Як вчинити правильно у цій складній ситуації? Чи варто пожертвувати стосунками заради свого щастя та майбутнього сина? Як би ви, мої читачі, поступили на моєму місці?
