Ми з Тарасом нарешті по розлучалися після шести років взаємин і зустрічей. Сама я розлучилася через рік стосунків з Тарасорм, він розлучився через 5 років.
Побралися. Ось воно – щастя! Жити б і радіти, але знову не все так, як нам треба.
У мене є син Михайлик, молодший школяр, а у коханого двоє, всі діти приблизно між собою ровесники. Я не можу жити в Тараса, бо воно живе за містом, у дітей там купа усіляких секцій, логістично це просто неможливо. Він не хоче жити в мене, бо чужі люди, чужий дім тощо.
Ми купили квартиру в місті, поряд з його дітьми, з розрахунком на те, що житимемо там, коли будинок здасться, через півтора роки. Ну а поки що живемо гостьовим шлюбом.
Так ось, головна проблема в тому, що Тарас категорично не хоче з моїм сином взаємодіяти, а тут виявилося, що й згодом жити він з ним, тобто з нами, теж не збирається. Як вам? А причина в тому, що він не зможе пояснити своєму синові, чому живе з чужим хлопчиком.
До того ж ось вже зовсім недавно виявилося, що з батьками своїми тарас теж мене не знайомитиме, бо тоді йому доведеться перестати з ними спілкуватися, щоб не обговорювати і не вислуховувати думок щодо нашої ситуації. Бо ми ж такі-сякі, покинули свої родини, дітей і так далі.
А те, що ми дорослі люди, і чинила так, як самі ми вважаємо за краще і за потрібне – нікого не цікавить, вони ж батьки чи там тітки-дядьки, вони краще знають.
З друзями Тарас, за його словами, перестав спілкуватися теж через мене, бо йому важко, друзі не такі, всі сімейні та й взагалі вони не сприймуть нас як пару.
І я дивлюся на це все і думаю, що з цим тепер робити? Чи таке сімейне щастя мені треба?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
