fbpx
життєві історії
Ми з Вікою й Богданом одразу потоваришували, почали спілкуватися. Вони у нас і їли, і спали, а часом і на всі вихідні лишалися. Коли Віка обжилася в Італії і почала висилати гроші, Богдан щосили зайнявся ремонтом. Віка в Італії вже 5-й рік, діти ж у нас. Приїжджала до всього цього часто, але вже нема скоро рік. Після того, що недавно сталося, я гадаю, що помилялася. – Що ти так переживаєш? Це ж не твоя мати, а свекруха лише

Після весілля ми з Юрком одразу переїхали жити до мами чоловіка. За рік по сусідству оселилася молода пара, наші ровесники.

Ми з Вікою й Богданом одразу потоваришували, почали спілкуватися. Ходили один до одного в гості, часто святкували разом. Так вийшло, що ми з Вікою навіть первістків чекали одночасно.

Зрозуміло, діти наші теж потоваришували. Коли їх молодшому виповнилося 5, Вікторія вирішила, що настав час їхати шукати кращого життя за кордоном. Квартирка у них старенька, захотіли поновити ремонт.

У Богдана, її чоловіка, робота хороша, але на ремонт їм ніяк назбирати власними силами не вдавалося. А Віка все не могла собі знайти тут місця.

Так вона й поїхала, залишивши Богдана на той час вже із двома дітьми. Я розуміла, що дітям мати потрібна, як не крути. Моя свекруха сиділа з молодшим, поки Богдан був на роботі. Вони у нас і їли, і спали, а часом і на всі вихідні лишалися. Коли Віка обжилася в Італії і почала висилати гроші, Богдан щосили зайнявся ремонтом.

Коли він спальню робив, то їхні дітлахи у нас жили близько тижня. У чоловіка мого руки золоті, він займався ремонтами раніше. Так він почав допомагати сусідові. То щось принести, то інструменти позичити, то за робітниками стежити. І це було наче так мало бути само собою. Адже допомога сусідам діло нормальне.

Віка в Італії вже 5-й рік. Приїжджала до всього цього часто, але вже нема скоро рік. Каже, ще трохи назбираю, а тоді повернуся.

Мені здавалося, що за ці роки ми стали із сусідами практично родиною. Але після того, що недавно сталося, я гадаю, що помилялася. Як мама маму я її не розумію, тут в країні таке, вона в безпеці, а чоловік і дітки тут… Я б так точно не змогла. Але це не моя справа зрештою, то їхня родини.

Отже, недавно моя свекруха сильно захворіла і потрапила до лікарні. Чоловік якраз машину купив (без авто зараз ніяк, самі розумієте), грошей лишилося лише на домашні витрати. Якраз вистачило б до зарплати чоловіка. А гроші потрібні терміново!

Вигребли ми все, що було на картках і вдома, але все одно не вистачило небагато. Подзвонила я Віці. Кажу, мовляв, свекруха злягла, терміново гроші потрібні, позич до получки, через два тижні все поверну Богдану.

Вона помовчала, а потім каже:

– Вибач, подруго, але ми тільки замовили меблі у вітальню, грошей немає. Та й взагалі, що ти так переживаєш? Це ж не твоя мати, а свекруха лише. Вважай, чужа людина. Нехай чоловік і турбується!

Мені одразу так кепсько стало на душі. Це ж треба було таке ляпнути! Та ця «чужа людина» виростила твоїх дітей! Вони Зінаїду Федорівну навіть бабусею називають, вона ж їм як рідна. Поки Віка за кордоном працювала, то саме моя свекруха їм була за матір та за бабусю.

А тепер вона нам кілька тисяч шкодує! І не назавжди, а в борг же я попросила.

Я чужі гроші не рахую, звичайно, але ж у них точно є накопичення. Богдан нещодавно міркував, що ще трохи назбирають, і можна про другу квартиру думати, якщо мир настане, дітям на майбутнє.

Але це все неважливо, нісенітниця. Просто прикро, що люди, яких ти довгі роки вважав за сім’ю, насправді тебе і в гріш не ставлять. Невже вони всі ці роки просто користувалися нами, а ми були такими безпросвітними і наївними?

І як тепер спілкуватися з Богданом і їхніми дітьми, які ні в чому не винні й так звикли до нас?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.