Ми з Юрою орендуємо однокімнатну квартиру, тому про дітей навіть не думали. Хотіли стати добре на ноги. Та одного дня в гості прийшли мої батьки. Вони люди у віці, оскільки мене привели на світ в сорок п’ять. Тому й до розмови віднеслись серйозно. Шкода тільки, що все так і закінчилось – лише розмовою. Юра чув все від початку до кінця. Мені перед ним так соромно.
Коли я з’явилася на світ, моїм батькам було по сорок п’ять років. Зараз мені 21, навчаюсь на останньому курсі. Навчанням це можна назвати з великою натяжкою, тому що ходжу вже на восьмому місяці.
Ми з Юрою винаймаємо скромну однокімнатну квартиру. Він працює на підприємстві механіком, зарплата не дуже велика, але кінці з кінцями абияк зводили, з урахуванням наших вечірніх підробітків в інтернеті. Живемо разом ми вже два роки, навіть розписалися вже. Наполягли батьки, мовляв, треба давно було оформити стосунки, бо раптом діти підуть, а ви один одному ніхто.
З приводу дітей вони тему розвинули далі, почали нарікати, що вже у віці, хочуть побачити онуків, що час уже подумати про це… Я заперечила, що треба спочатку закінчити університет і влаштуватися на роботу, оскільки оренда житла з’їдає більшу частину грошей. Мама, наче чекала, що я це скажу, відразу заявила:
– За житло не переживайте! Ми з батьком подумали, будемо, напевно, перебиратися в село, ти ж знаєш, будиночок там у хорошому стані, нам буде спокійніше, а ви в’їдете в нашу квартиру, переоформимо на вас, щоб не було сумнівів, і з ліжечками-візочками допоможемо, зберемо все що потрібно для малюка, тільки робіть щось з цим! І допоможу, звичайно, спочатку, поки втягнешся!
Мама говорила так упевнено, що ми навіть розгубилися від такої напористості, але пообіцяли, що розпишемося, і будемо “щось робити”. Розлучилися ми тоді в передчутті найрайдужніших перспектив, а ввечері я раптом відчула нудоту та запаморочення. Юра бігав навколо мене, абияк передрімали ніч, а вранці я пішла до улюбленого всіма жінками лікаря.
І таки так! “щось робити” вже не потрібно, я при надії, п’ять тижнів! Спочатку вирішили притримати цю новину, подали до РАЦСу заяву, доклали довідку про те, що я через вісім місяців стану мамою, ще через два дні розписалися і скромно відзначили цю подію у родинному колі. “З бульбашками” я вже не пила, сказала, що треба стежити за здоров’ям. Мама підозріло зиркнула на мене, але нічого не сказала.
Час минав, животик зростав, малюк вже почав потроху ворушитися, ми порадували батьків оперативним вирішенням усіх питань, і я натякнула на аналогічну оперативність із квартирним питанням. Мама якось зам’ялася, відповіла, що попереду ще купа часу, і мій натяк, можна сказати, повис у повітрі. У мене з’явилося якесь погане передчуття, що з ліжечками-візками теж буде непросто.
Так і сталося. До дня “х” лишається близько двох тижнів, а питання досі не вирішене. Все, що потрібно для малюка спочатку, купуємо самі, чоловік для цього влаштувався ще на одну роботу, і мені його відверто шкода – вимотується на повну, щоб заробити. Батьки, бачачи всю цю ситуацію, просто закривають на нас очі. Переїзд у село відкладається, мама каже, що взимку їхати не хочуть, можливо, навесні.
Що робити, я не знаю. Найбільше соромно перед Юрою, адже він теж був присутній, коли обіцяли квартиру, допомогу і таке інше. Чоловік мені ні в чому не дорікає, каже, що ми самі маємо вирішувати свої проблеми.
Звичайно, він має рацію, але з боку батьків я не очікувала такої каверзи.
Фото ілюстративне
