Ми завжди з Оксаною зідзвонюватися на вихідних. Так було і цього разу. – Мамо, так склалися обставини, я зустрічаюсь з хлопцем. Ростик, шанована тут людина, а ще, він на десять років від мене старший. – Я нічого не сказала: любов так любов. А ще через пару місяців вона випалила. – Мамо, ми з Ростиком розписалися. Ти ж розумієш, де Київ, а де ваше село. Дорога не близька. Я була впевнена, що ви і так не приїдете на торжество.
Все згадую, як я в молодості мріяла жити в столиці, бути міською панею. Завжди при манікюрі, з ідеальною укладкою на голові і в ідеальному вигляді. Але знаєте, як буває, любов є любов. Полюбила хлопця з села, поїхала жити до нього. Так і накрилися мої мрії мідним тазом, але зате я знайшла справжню опору і любов. Що ще треба в цьому житті.
Стали ми з Іваном батьками донечки і синочка. Оксана старше Дмитра на 8 років. З дитинства вона мріяла поїхати жити в місто. Я дивилася на Оксану і згадувала себе, думала, як же вона схожа на мене. Тому ми з чоловіком і складали гроші з її дитинства ще, щоб бути в можливості відправити її на навчання до столиці.
Оксана виросла, і поїхала до Києва. Ох, скільки гордості було у нас за дочку. Так, нам важко було оплачувати її навчання, а також утримувати її. Але ми впевнені були, що дочка відівчиться, матиме хорошу роботу, брату допоможе. Та й нам на старості допоможе.
За роки навчання Оксана додому приїхала рази два. Все розповідала, що дуже багато треба вчити, ми і не ображалися. Тим часом постійно посилали їй гроші. Бідний Дмитро, наш син, обділений був багато в чому – все в ім’я освіти старшої сестри. Але навіть він розумів, що так потрібно на благо.
Після університету Оксана отримала хорошу роботу. Ми всі чекали її в гості, а вона не приїжджала – знову зайнята постійно. А потім вона сказала по телефону мені, що у неї хлопець. Хлопець на десять років старший. Мені було незрозуміло це все, але я нічого їй не сказала. Дочка розповідала, що дуже його любить, він шановний столичний бізнесмен. Ну і добре.
Потім пару місяців від дочки не було новин. Якось вона зателефонувала і сказала, що тепер уже заміжня. У них з чоловіком було весілля, а нас не покликали. Ну, не покликали, бо там всі з багатих сімей, а що нам там робити, роботягам зі села. Коли я запитала, коли Оксана з нашим зятем приїде, вона знову відповіла, що зайнята. Ось я і зрозуміла, що втратили ми свою дочку. Та Оксана, яку я виховувала і ростила, для якої ми жертвували всім – її більше немає.
Ось така нам з чоловіком віддяка. Всю душу в неї вклали, а отримує назад – дулю з маком…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
