Ми збиралися в гості до мого двоюрідного брата Олексія на новосілля. Я заздалегідь підготувала вбрання для свого Микити, обрала гарну сорочку для чоловіка Андрія, а собі придбала нову елегантну спідницю. Останні кілька днів стояла на диво м’яка, майже осіння погода: без морозу, із сонцем.
Я думала, що треба одягнутися стильно, але щоб було комфортно в приміщенні. Але цього ранку нас чекав сюрприз — перший несподіваний снігопад за вікном. Температура різко впала. Я навіть уявити не могла, що ця поїздка обернеться для мене таким стресом. Чи тільки мій чоловік такий нетерплячий?
Дівчата, чи буває у вас таке, що шафа повна речей, а обрати нічого неможливо?
Того дня ми з Андрієм ледь не зіпсували собі настрій через мій вибір одягу. Мій чоловік вимушено чекав на мене всі сорок п’ять хвилин, поки я, мов божевільна, змінювала один комплект за іншим. Я просто не знала, у що мені тепер вбратися, щоб і не змерзнути, і виглядати доречно на святі.
Ми мали їхати до Олексія у сусіднє місто, щоб відзначити його переїзд у новий будинок. Це була довгоочікувана подія.
Як я вже казала, я завчасно продумала все до дрібниць: що вдягне Микита, мій синок, який комплект я підготую Андрію, і свій образ — вишукана спідниця та легкий светр — я вже бачила у дзеркалі. Погода ж була напрочуд лагідна, тому я і не хвилювалася.
Але ж природа вкотре показала свій характер. Нас розбудив не дзвінок будильника, а шум хуртовини та сильний вітер, що вив у вікні. Усе навколо вкрилося білою пеленою. Ця раптова зміна погоди стала для мене справжнім випробуванням.
Замість того, щоб перевірити, чи взяли ми всі подарунки, і чи не забула я упакувати у сумку свій улюблений фотоапарат, я почала бігати від кімнати до кімнати, намагаючись згадати, у що я одягалася, коли був перший сніг минулого року.
Я ніяк не могла пригадати. У моїй гардеробній кімнаті, де зберігаються речі для поточного сезону, зараз висять переважно осінні пальта і тонкі вовняні сукні. Вони зовсім не пасували до температури, що опустилася до нуля.
Всі мої теплі дублянки, зимові чоботи та шарфи були заховані на верхніх полицях у вбудованій шафі у вітальні. Андрій часто жартує, що я маю секретний склад для одягу, про який не пам’ятаю до наступної пори року. Мої ранкові спроби вдягнутися виглядали комічно. Я накинула один светр, — Затовстий! — переодяглася в іншу кофту, — Занадто світла для такої погоди! — і таких змін “моделей” було близько двадцяти. Андрій, який вже був одягнений і чекав біля дверей, нарешті не витримав.
— Світлано! — його голос був дуже голосний і суворий, — Ти розумієш, що ми вже мали виїхати п’ятнадцять хвилин тому?
— Андрію, не кричи! — я стояла в одному светрі, намагаючись знайти щось підходяще до моїх чобіт, — Подивись на вулицю! Сніг! Я не поїду у цій тонкій сукні! Я що, маю виглядати як чудачка на святі?
— Добре, ти не маєш виглядати як чудачка, але ми дуже спізнюємося! — він схрестив руки на столі, — Чому ти не перевірила прогноз учора ввечері?
— Хіба хтось міг передбачити, що так різко випаде сніг? Учора було плюс десять! — я почала розбирати купу речей, які скинула на ліжко.
— Як тобі цей ансамбль? — я дістала стару бордову сукню і теплий кардиган.
Андрій похитав головою.
— Ти в ньому виглядаєш добре, — сказав він без ентузіазму, — Але чи не могли б ми просто поїхати? Я обіцяв Олексію, що ми приїдемо до третьої. Ми ж уже пропустили всі його дзвінки.
Я відчула, як моє обличчя червоніє від сорому. Я знала, що він правий, але це почуття паніки — коли ти стоїш перед шафою і відчуваєш, що ти не маєш у що одягнутися, хоча навколо сотні речей — змушувало мене продовжувати приміряти.
— Але ж це важливе свято! — я схвильовано промовила, — Я не можу приїхати у чомусь абищо! Це ж показує неповагу до господарів!
Андрій мовчки взяв ключі від машини і направився до коридору.
— Світлано, я чекаю в машині, — сказав він, вдягаючи куртку, — Микита вже взутий. За пів години, якщо ти не вийдеш, я поїду сам.
Це прозвучало як загроза, і я зрозуміла, що перегнула палицю. Я поспішно вдягла теплі штани, знайшла на полиці светр кольору слонової кістки, який давно не носила, і швидко накинула на себе зимове пальто.
Я зайшла в машину, відчуваючи, як мене переповнює роздратування. Дорогою ми їхали мовчки. Андрій був ображений.
— Це просто неймовірно, — сказав він, дивлячись на дорогу, — Тобі завжди треба створити драму там, де її немає. У тебе повна шафа. Інші жінки просто вдягають пальто і їдуть.
— Вибач, — тихо відповіла я, хоча всередині мене кипіло обурення.
На щастя, ми не надто запізнилися, а вже на місці все напруження зійшло нанівець. Ми швидко помирилися. Свято пройшло весело, і ми привітали Олексія. Але ця вічна проблема з одягом, яка виникає завжди в невідповідний момент, не дає мені спокою. Я намагаюся її контролювати, але щоразу щось іде не так. Це, мабуть, доля — завжди хвилюватися про зовнішній вигляд.
А ось Андрій і його брат Олексій, і Микита — вони не мають таких проблем. Темні штани, тепла сорочка чи светр, куртка, і все. Ніяких сумнівів, ніяких примірок. Вони просто знають, що мають гарний вигляд і не переймаються.
Чому ж для нас, жінок, вибір одягу — це завжди така емоційна гойдалка? І як можна навчитися бути такою ж простою у виборі, як вони?
А у вас, дорогі читачки, як часто виникає така проблема з одягом, і як ви її вирішуєте?
