Є у моєї мами на роботі колега, як добра жінка. Але тут висловила свою думку, що мовляв неправильно мама живе. “Що ж, ти вигнала дітей з дому, самі живете як царі, а вони квартиру винаймають” – з обуренням сказала вона.
На що отримала відповідь, що діти самі захотіли піти жити самостійно, я просто не стала їх утримувати біля себе. Кожен вирішує сам, як йому жити.
І вислухала купу звинувачень у тому, що вона погана мати, що потрібно в першу чергу думати про дітей, що дітям важко жити самим, і хто як не батьки їм допоможуть і підкажуть як правильно жити.
Мовляв, треба було наполягати, але залишити жити біля себе. До речі, її донька (яка вже ближче до сорока) так і живе з мамою. І в них удома постійні суперечки.
І таке відчуття, що дочка вже й не думає нікуди з’їжджати. Удома мама забирається, за онуком доглядає, їсти приготує та й заплатить за все те саме мама.
Ми ж дійсно самі вирішили жити окремо від батьків та розуміли, що буде важко, але так ми будемо самі господарями. Які б хороші батьки не були, але рано чи пізно всякі побутові дрібниці почнуть дратувати і почнуть суперечки.
І зараз ми живемо вже у своїй квартирі, іпотечній але своїй. А як ви вважаєте потрібно відпускати дітей у вільне плавання, набивати свої шишки або ж наполягти на своєму, виховувати та утримувати дітей до останнього?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua