fbpx
життєві історії
Ми жили спокійно двадцять років, ніхто нікому не заважав, а тут через маму Андрія довелося по-новому будувати свою сім’ю і побут. Розповім все по порядку. Перед нашим з Андрієм весіллям свекруха нам оголосила, що вони з чоловіком переїжджають жити до матері в село, а нам в місті залишають «у вічне користування» трикімнатну квартиру. Косили сіно, варили суничне варення, щипали гусей, все це було нам тільки у задоволення. Я із закритими очима знала, де що у мене лежить

Свекруха з села переїхала до нас в міську квартиру.

Ми жили спокійно двадцять років, ніхто нікому не заважав, а тут через маму Андрія довелося по-новому будувати свою сім’ю і побут. Розповім все по порядку.

Перед нашим з Андрієм весіллям свекруха Людмила Богданівна нам оголосила, що вони з чоловіком переїжджають жити до матері в село, а нам в місті залишають «у вічне користування» трикімнатну квартиру.

Як це було чудово: окремо від усіх будувати свою власну сім’ю! Свекруха з квартири не виписувалася і на нас її не переоформляли. Нас з чоловіком це не бентежило.

Ми намагалися часто приїжджати з дітьми в село, працювали там від щирого серця. Косили сіно, варили суничне варення, щипали гусей, все це було нам тільки у задоволення.

Мене радували прекрасні відносини зі свекрами. Вони нас і онуків не кривдили, ми везли в місто домашні продукти, а двоє наших хлопчаків все літо гостювали у бабусі з дідусем і були для них головними помічниками.

У міській квартирі я була повноправною господинею, всюди встановлено мій порядок, якого дотримуються всі мої чоловіки. Я із закритими очима знаю, де що у мене лежить.

Але весь мій порядок полетів догори дригом в один день, коли в нашій квартирі з’явилася законна власниця.

Людмила Богданівна три роки тому овдовіла. Спочатку вона збиралася так і жити в селі і всіляко нас переконувала, що в задушливе і брудне місто не хоче, просила тільки нас частіше приїжджати до неї. Ми так і робили.

Але одного разу вночі до неї закралися злодії і забрали всіх курей, вона побоялася навіть вийти з дому.

Вранці вона сказала по телефону, що переїжджає до нас в місто, без мужика в селі жити стало боязко.

І ось в квартирі – дві господині зі своїми правилами і уявленнями. Ми потіснилися і звільнили кімнату для мами Андрія, але це не найстрашніше.

На кухні зробили перестановка, мене, дорослу жінку, свекруха почала завзято і палко вчити всьому: як пекти млинці, чистити плиту, чим годувати чоловіка, що прати в машинці, а що – ні і так далі.

Вона навіть затіяла ремонт в передпокої, їй не подобаються наші шпалери та меблі! Мене від усього цього аж викручує. Я стримую себе, але не знаю, чи надовго мене вистачить.

Одного разу я намагалася протистояти змінам в квартирі, на що мені було запропоновано виїхати в сільський будинок, вона там пожила, тепер хоче в своїй квартирі пожити. Мій чоловік навіть вхопився за цю ідею, зупинило Андрія лиш те, що там немає роботи, а жити своїм господарством справа не надійна та і не звична для нас.

Якщо продати будинок, то навіть на малесеньку квартирку не вистачить. Зараз я дуже шкодую, що за всі ці роки ми не накопичили грошей на свою квартиру, а витрачали все, що заробляли. Тепер би не страждали, пристосовуючись одне до одного. А так я навіть не знаю, що й робити. З дня на день нам з Людмилою Богданівною точно стане затісно під одним дахом…

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page