Ми живемо у невеликому містечку на Вінниччині з чоловіком та трьома дітьми у однокімнатній квартирі, а моя сестра з двома дітьми живе у батьківському будинку з мамою. Будинок великий, два поверхи.
Є в сестри і квартира, але вона не може там жити, бо у 30 років залишилася інфантильною. З батьком дітей вона розлучилася і сама жити й забезпечувати себе не навчилася.
Я завжди дуже переживала за неї, за її дітей, намагалася допомогти чим могла і матеріально, і подарунки дітям, оскільки сама вона зовсім не турбувалася з приводу того, що їм іграшки чи одяг якісний, наприклад, потрібні. Одягає їх зазвичай колишня свекруха та наша мама. Словом, усі їх завжди жаліють та допомагають.
Працює Таня добу через троє, діти маленькі, тому регулярно залишала їх у нас, хоч і тісно в однушці, але куди подітися, ми ж сім’я. Та й мама завжди підтримувала, казала: «Ви – рідні, маєте допомагати один одному».
Вона, звичайно, теж допомагала, сиділа з моїми дітьми періодично, бо я в декреті не сиджу, а після закінчення лікарняного відразу виходжу на роботу. У нас у квартирі тісно, треба своє житло купувати, а отже, і заробляти треба. Словом, раніше взаємодопомога у нас була.
Але ось Таня повторно вийшла заміж за чоловіка, старшого за неї на 15 років, який відразу показав себе господарським, працьовитим, дуже товариським. Щоправда, відразу з’ясувалося, що цей Борис неймовірний хвалько, все це сам про себе і розповідає. Його вона теж привела до батьківського дому.
Потім мати знайшла роботу в Іспанії, поїхала жити туди. А в мені у сестри відпала необхідність, бо з дітьми тепер залишається її чоловік, коли вона на зміні, а з моєю маленькою дитиною 3 години на тиждень посидіти для неї виявилося, мабуть, важко.
У хаті батьків чужий дядько почав підвищувати голос на моїх дітей, ставити їх у куток, вони перестали там навіть розмовляти.
Коли я вирішила все-таки поговорити з Тетяною мало не через півроку (дуже докоряю собі, що так довго терпіла, просто я миролюбна людина, терплю до останнього), мені висловили, що новий чоловік – господар у цьому будинку, анітрохи він не приймак, а ми своїми відвідуваннями його будинку на два поверхи раз на тиждень обмежуємо його особистий простір.
Мої батьки жодного слова йому впоперек не сказали, сестрі теж, їй взагалі вони забороняють щось говорити, тому що вона «плакати буде». Я почала обурюватися, що нам тісно в однушці, приходимо бодай морально відпочити з дітьми. Мій чоловік, до речі, туди ніколи не приходив. Та й я з дітьми приходила в основному, коли чоловік після ночі (у нього графік п’ять ночей поспіль, два вихідні, і п’ять на день), бо якщо діти вдома після його ночі, відпочинку йому не буде, в жодному разі не дадуть поспати як слід.
Але ніхто мене слухати не став, звинуватили в меркантильності, нібито я намагаюся заволодіти будинком у мамину відсутність, і що через мене сестра продасть свою квартиру, в якій, до речі, новий чоловік півтора роки тому почав робити ремонт: розібрав підлогу, половину залив, а половину ліньки, квартира завалена сміттям і цементом, і віддасть мені гроші, щоб не лізла до них.
До речі, якщо вже про меркантильність, то і на квартиру їй збирали всі родичі, і ціна їй менша у рази, ніж будинку у центрі міста. І ще їй уже дача заповідана.
Чому так? А тому що вона найжалісніша і справедливіша. Мама так каже. І зараз каже, що я не права, влаштувала, мовляв, конфлікт на пустому місці, незрозуміло, що хочу.
Ось така я «меркантильна» особа. Всім добра і здорових родинних взаємин.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.
