Ми живемо з ріднею мого чоловіка у великій 4-кімнатній квартирі в центрі Києва. Місця – вдосталь і більше! Ну чим я їм так заважаю?? Не можу зрозуміти, що за люди такі.
В одній кімнаті мешкає бабуся, мати мого свекра, в іншій — батьки чоловіка, у третій поселили нас, молоду родину. У цьому ж будинку, на цьому ж майданчику викуплено меншу квартиру, в якій живе старша сестра мого чоловіка. Має свою сім’ю.
Чому ми в’їхали до батьків? Ну так склалося. Мої батьки мають власне житло, але крихітне. Орендувати квартиру у нас можливості нема, бо я не працюю – вже на 7-му місяці.
Тому ми з Матвієм і вирішили пожити якийсь час, поки не станемо на ноги, у квартирі батьків чоловіка. Так можна заощадити гроші, щось відкласти, якщо їсти за їхній рахунок під “шумок”. Адже зарплата одна на двох.
Але ми не знали, які неспокійні темні часи на нас чекають.
Заїхати, оселитися, облаштувати свою кімнату — найпростіша справа це була, як виявилося. А ось стосунки з цією ріднею – інше. бо вони, особливо старше покоління, буквально стежать за кожнісіньким нашим кроком!
Сядемо ось за спільний стіл повечеряти. Бабуся скаже, звертаючись до онука, тобто до мого Матвія:
– Що це в тебе під рукавом сорочка погано пропрасована? Складки там.
Це аж ніяк не безневинне зауваження. Це камінчик у мій город. Причому камінчик гостренький. І я змушена стерпіти, промовчати, проковтнути. Бабусі не заперечиш. Тим більше, що і свекрушині критичні очі відразу звернулися до сорочки.
Особлива тема – їжа. Хто готує? Молода дружина, тобто я. Тому що я поки що не працюю. А чоловік та його батьки працюють, їх має завжди чекати свіженька їжа – перше, друге, випічка і компот.
На столі – суп. Приготовлений так, як заведено у моїй сім’ї, як мене мама навчила. Причому, приготований від душі. І це свого роду іспит. Чоловіки нічого не зрозуміють, а для жінки суп – випробування.
Варто бабусі сказати «невинне», що, мабуть, вона їсти не буде, бо те й те вона вже не сприймає, як на мене знову погляди – не таке приготувала.
— Справді, люба, — скаже мама, — ти, мабуть, пасерувала овочі. Ми кладемо їх у борщ сирими. Так не буде олії.
Зауваження мами – вирок. Причому остаточний. Після обіду буду плакати у своїй кімнаті, а Матвій дивуватися: і чого я розплакалася? Навіщо звертаю на них увагу?
Оскільки всі на роботі, крім бабусі та мене, хто прибиратиметься у квартирі? Я просто повинна займатися домашніми справами, і це все під пильним наглядом бабусі.
Мити треба починаючи з кімнати бабусі. І вона кожну дію коментуватиме. У неї на полицях повно дрібничок. Шафи та полички, шкатулочки та коробочки. З них потрібно стирати пил так, як бабуся звикла.
А ще у неї велике залізне ліжко, під яким треба мити. А ще на підлогах допотопні доріжки. А ще у старої людини своє уявлення про те, як невістка має тримати себе в сім’ї чоловіка.
Не прибирати чи робити це рідко – засудять. Занадто часто — отже, метушуся зайве багато Крім того, низка додаткових зауважень: це не так, і це теж не так.
Я стала об’єктом спостереження та оцінки, причому майже завжди негативною. І не лише з погляду домашніх обов’язків. Чому роботу не шукаю? Говорить, що в декреті. А наша Таня (сестра чоловіка) і на 9-му працювала.
Значить, невістка не хоче працювати. Значить, мені зручніше на шиї у чоловіка сидіти. Нехай він горбатиться, а я – пані.
Якщо вдома сиджу, то маю готувати, купувати продукти (а це теж драма: купила дорогі, погана якість та інше), готувати на всіх їжу, стирати та мити, ліжка за всіма застеляти і посуд мити. І мовчати, звісно, бо мене ніхто не питає. І не спитає.
Ось так я пожила чотири місяці і пішла до своєї матері. Рідня чоловіка із цього приводу своє рішення винесла. Точніше, вирок – я така Матвію не потрібна, а дитинка аліменти буде отримувати. А чоловік? Від Матвія тепер усе і залежить.
Як вам моя ситуація? А ви би терпіли таке життя з родичами чоловіка? Чи правильно я зробила, що пішла?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
