– Мамо, ти жартуєш? У твоєму віці? А якщо люди засудять? – голос доньки Наталки тримався на межі розпачу й обурення. – Прожити з батьком п’ятдесят років, а тепер отак розлучитися? Мамо, просто переїдь до нас, але навіщо всі ці драми?
Драми… Яке влучне слово, подумала я. Бо моє життя справді більше нагадувало нескінченну трагікомедію, ніж гармонійну сімейну історію.
Так, за документами це були п’ятдесят років шлюбу. Але якою ціною? Це були роки мовчання, самотності й глибокого розчарування. Я зважилася на цей крок, бо, здається, вперше за пів століття захотіла жити по-справжньому.
Мені було дев’ятнадцять, коли я вийшла заміж за Степана. Любові між нами не було. Ми познайомилися на весіллі моєї подруги, і, скажімо так, одне необачне рішення стало вирішальним.
Я дізналася, що чекаю дитину, і мої батьки буквально змусили нас одружитися. У ті часи це була єдина “правильна” річ, яку могла зробити порядна дівчина. Але серце моє належало зовсім іншому – Михайлу, хлопцю, з яким я зустрічалася з юності. Я зрадила його довіру і нашу любов. А собі зламала життя.
Михайло залишився в моєму серці всі ці п’ятдесят років. Він не одружився, хоча мав декілька стосунків. Після нашого розриву він переїхав у сусіднє місто, але час від часу ми перетиналися – випадково, на ярмарках чи через спільних знайомих. Він завжди писав мені привітання на свята, надсилав листівки, проте робив це так, щоб Степан не дізнався. Адже тоді вдома мене чекало б щось з чимось.
Мій чоловік не був поганим, але він був байдужим, самозакоханим і деспотичним. Його любов’ю були карти, рибалка й телевізор. А моя роль звелася до догляду за дітьми, господарством і безкінечного мовчання.
Якщо я пробувала висловити свої почуття чи обурення, це закінчувалося суперечками, грюкотінням дверей і образами. Ми могли тижнями не говорити одне з одним. Здавалося, що нас тримають разом лише стіни нашої квартири.
Минула осінь стала для мене переломною. Повертаючись із базару, я потрапила в дорожньо-транспортну пригоду – автівку занесло на слизькій дорозі, і вона перекинулася. Коли мене витягнули хлопці, вони зітхнули з полегшенням: “Вам пощастило, подякуйте своєму ангелу охоронцю.
Саме тоді я вперше чітко усвідомила: життя може обірватися будь-якої миті. І що я залишу після себе? Моя молодість, мої мрії, моє щастя – усе було поховане під вагою цього шлюбу.
Ми зі Степаном планували святкувати золоте весілля. Але замість замовлення ресторану я подала документи на розлучення. Його реакція була несподівано байдужою:
– Якщо ти підеш, я навіть не помічу! – кинув він не думаючи.
Я думала, що він принаймні спробує зупинити мене чи захистити наш шлюб, але цього не сталося. Йому було справді байдуже. І це, як не дивно, додало мені впевненості в правильності рішення.
Розлучення пройшло швидко. Чутки розлетілися моментально. У маленькому селищі таке неможливо приховати. «Що люди скажуть?» – повторювала Наталка, як мантру. Але мене це більше не хвилювало.
Уперше в житті я поставила своє щастя на перше місце. Одного разу я написала листа Михайлу. Запитала, чи не хоче він зустрітися.
Відповідь прийшла за кілька днів: «Валю, я давно чекав на цей момент». Його слова розчулили мене до сліз. Наша зустріч була схожа на епізод із романтичного фільму. Ми довго сиділи в кафе, тримаючи одне одного за руки, і говорили про все, що так довго залишалося невисловленим.
Сьогодні ми з Михайлом живемо разом. Він досі такий, яким я його пам’ятала – уважний, добрий і теплий. Інколи я шкодую, що не зробила цього кроку раніше, але краще пізно, ніж ніколи. Я розумію, що моє рішення зруйнувало звичний порядок речей для моїх дітей і викликало багато пересудів серед знайомих. Проте, нарешті, я відчуваю себе живою.
Дорогі читачі, скажіть мені: чи правильно я вчинила? Чи мали б ми, жінки, право на щастя навіть після багатьох років, прожитих у компромісах? Чи можна назвати егоїзмом бажання бути коханою і кохати, навіть якщо це запізніле рішення? Можливо, хтось із вас теж опинився в подібній ситуації. Як би ви вчинили на моєму місці?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
