— Ми знову будемо їсти дешеві сосиски, — тихо сказала Олена, розвантажуючи продукти з акції. Я купив Марусі машину, щоб вона не почувалася обділеною, але тепер обділеною почувається вся наша сім’я
Мене звати Костянтин, і мені 45 років. Я завжди намагався бути добрим батьком. Не просто батьком, який годує та одягає, а тим, хто розуміє своїх дітей, підтримує їхні мрії та допомагає їм увійти у доросле життя. Ми з дружиною, Оленою, виховуємо двох дітей: старша донька Маруся, якій нещодавно виповнилося 18, та молодший син Тарас, йому 10.
Усе своє життя я багато працював. Я маю невелику, але успішну фірму з ремонту техніки, і Олена теж працює вчителькою. Ми не купаємося в розкоші, але живемо цілком гідно: є своя квартира, раз на рік можемо дозволити собі поїздку на море, і діти завжди мали все необхідне, а навіть трохи більше. Ми завжди ставили освіту та комфорт наших дітей на перше місце.
Коли Маруся підростала, вона перетворилася на справжню красуню – розумну, життєрадісну дівчину, хоч іноді й трохи примхливу, як це буває у підлітків. Але вона була нашою гордістю.
Коли їй наближалося 18-річчя, я почав помічати, що вона стає дуже зосередженою на своїх подругах і їхньому способі життя. А особливо на тому, що вони отримували від своїх батьків. Вона почала часто розповідати, як Аня отримала на 18-річчя невелику, але нову машину, і як батьки Софійки купили їй гарний подарунок – теж машину, щоправда, вживану, але у чудовому стані.
— Тату, всі мої подруги матимуть свої машини на 18-річчя, — сказала вона якось увечері, коли ми дивилися телевізор.
— Марусю, не всі. І не всі батьки можуть це дозволити, — спробував пояснити я. — І не всім це потрібно. Ти ж їздиш на громадському транспорті, і це поки що нормально.
— Але ж це так незручно! — вигукнула вона, зітхаючи. — Усі постійно обговорюють, куди вони поїдуть своїми машинами, а я мушу їх просити про щось. Мені незручно, тату, почуваюся якоюсь іншою.
Я бачив, як їй це важливо. Бачив цю гірку образу в очах, бажання бути не гіршою за інших. Я розумію, що порівняння — це частина життя молоді, але мені не хотілося, щоб моя дочка відчувала себе приниженою чи обділеною. Я завжди мріяв, щоб мої діти мали більше можливостей, ніж я колись.
Тієї ночі я довго не міг заснути. Ми з Оленою мали певні заощадження, які планували витратити на ремонт у квартирі або, можливо, на перший внесок за заміський будиночок через пару років. Це були наші спільні плани.
Наступного дня я поговорив з дружиною.
— Олено, Маруся постійно говорить про ці машини, — почав я, сидячи з нею на кухні.
— Я знаю, Костянтине. Але ти ж розумієш, що це нереально для нас зараз. Ми не планували такі витрати. Нам потрібні гроші на ремонт, — відповіла вона, задумливо перемішуючи цукор у чашці.
— Але я не хочу, щоб вона почувалася гіршою за інших, — сказав я. — Їй зараз такий етап, коли думка подруг для неї дуже важлива. Може, купимо їй якусь недорогу, але надійну вживану машину? Це коштуватиме майже всі наші заощадження, але…
— А що потім? — Олена підняла на мене очі, у них була тривога. — Машина — це не тільки купівля. Це й обслуговування, пальне, страхування. Ти про це подумав?
— Я знаю, але я візьму це на себе, — я рішуче кивнув. — Я більше працюватиму. Я зможу.
Після довгих розмов і моїх переконань Олена, хоч і з великим небажанням, погодилася. Для неї було важливіше бачити доньку щасливою, ніж зберігати гроші на ремонт.
Ми знайшли чудову, хоч і не нову, червону малолітражку. Вона була в гарному стані, і Маруся, коли її побачила, просто засяяла. Її реакція, її радість — це було варте всіх грошей. Вона обійняла нас обох, а потім довго милувалася своєю першою машиною.
— Дякую, тату! Дякую, мамо! Ви найкращі! — кричала вона, стрибаючи.
Це був незабутній день. Я був щасливий, що зробив свою доньку щасливою.
Але радість тривала недовго. Перші кілька місяців усе було чудово. Маруся почала їздити на навчання, до подруг, на природу. Вона була незалежна, як і мріяла.
Потім почалися невеликі проблеми. Спочатку заміна гуми, потім дрібний ремонт. Пальне, яке вона з легкістю витрачала, бо постійно їздила.
— Тату, у мене майже порожній бак, можеш мені кинути грошей? — запитувала вона по телефону.
— Я ж тобі давав на тиждень, Марусю, — намагався нагадати я.
— Ну, я ж багато їздила! Ми з дівчатами вчора довго каталися містом, а потім з’їздили до них на дачу.
І так майже щотижня. Її потреби в пальному та дрібних витратах на обслуговування машини почали перевищувати наші очікування. Я і справді почав працювати більше, але додатковий заробіток був потрібний не тільки на машину. Ще ж були й інші витрати: Маруся вступила до інституту, а навчання там теж платне. І не можна забувати про сина Тараса, який теж росте і має свої потреби.
Якось я подивився на наші рахунки. Гроші, що залишилися після купівлі машини, танули просто на очах. Тепер ми постійно жили від зарплати до зарплати. Про ремонт у квартирі вже ніхто й не згадував.
Одного разу Олена прийшла додому з магазину з дуже сумним виглядом.
— Костянтине, ти бачив, скільки коштує м’ясо? — запитала вона, розвантажуючи пакети.
— Приблизно, — відповів я, перевіряючи якісь документи.
— А я купила філе з акції. І замість нашого звичного твердого сиру взяла сирний продукт, бо він набагато дешевший. Я вже не кажу про поїздку на море цього року, — її голос затремтів. — Ми знову будемо їсти дешеві сосиски, як минулого місяця. Це не життя, Костянтине. Це виживання. І все через цю машину.
Мені було дуже неприємно чути це. Я розумів, що це моя помилка. Я поступився емоціям та бажанням доньки, забувши про реальні фінансові можливості нашої родини.
Я спробував поговорити з Марусею, натякнути, що треба бути економнішою.
— Марусю, намагайся не витрачати багато бензину. Їзди тільки у важливих справах.
— Але, тату, як я буду економити? Мені ж треба доїхати до інституту, потім до Насті за конспектами, а потім до Андрія, ми ж разом вчимося! — вона обурилася. — Навіщо тоді було мені її купувати? Я ж просила.
Я не знав, що відповісти. Як сказати доньці, що наша сім’я тепер змушена обмежувати себе в найнеобхіднішому через її бажання мати те, що мають подруги? Як пояснити, що заради її повноліття і її мрії ми фактично поставили під удар наш сімейний бюджет?
Я відчував провину перед дружиною та сином. Тарас, бачачи нашу економію, запитав мене якось:
— Тату, а чому ми не купуємо моє улюблене печиво, як раніше?
— Ну, синку, зараз трохи треба економити, — відповідав я, відводячи очі.
— Це через машину Марусі?
У той момент мені стало особливо сумно. Наша 18-річна донька отримала незалежність та комфорт, але заплатила за це вся родина. І, здається, вона цього навіть не усвідомлює. Для неї це само собою зрозуміло, як річ, що належить їй за правом.
Я подивився на свої руки, які постійно працювали, намагаючись заробити ще трохи, щоб закрити чергові прогалини у бюджеті. Я хотів, щоб моя донька була щаслива, але не ціною добробуту всієї родини. Моя гордість за те, що я зміг подарувати їй машину, швидко змінилася відчуттям тривоги та розчарування.
Що мені тепер робити? Продати машину, викликавши обурення та образу доньки? Чи продовжувати працювати на межі своїх сил, прирікаючи сім’ю на постійну економію? Я був у глухому куті. Я розумів, що моя спроба дати доньці найкраще обернулася для нас усіх серйозними фінансовими труднощами. Я зробив те, що мав би зробити, але, здається, не замислився про наслідки.
Можливо, я не повинен був піддаватися цьому тиску. Можливо, справжня любов батька — це не завжди давати те, що хочуть діти, а давати те, що потрібно і що сім’я може собі дозволити, зберігаючи при цьому фінансову стабільність.
Як ви вважаєте, чи варто було мені йти на такі жертви заради дитячого бажання? Що б ви зробили на моєму місці?
Якщо моя історія здалася вам знайомою чи важливою, будь ласка, поставте вподобайку і напишіть свій коментар, мені це дійсно важливо.
