Микола не був удома дев’ять років. Рівно дев’ять років тому він повертався додому з тижневого відрядження, по роботі він часто виїжджав в різні міста. Але в цей раз додому він не доїхав…
Його знайшли на привокзальній станції без свідомості. Ніяких документів при собі не було. У лікарні він довго перебував у реанімації. Прийшовши до тями він нічого не міг згадати… Хто? Звідки?
Баба Маша, яка працювала прибиральницею в лікарні, не мала дітей, але мріяла про них все життя, забрала його до себе додому і доглядала як за рідним сином. Микола потроху йшов на поправку, але пам’ять не поверталася.
Фізично зміцнівши, Микола став працювати в бригаді з будівництва будинків. Його прилаштував туди сусід баби Маші, який працював бригадиром. Більше на роботу ніде не брали, без документів. Так хоч якась допомога була бабі Маші.
Микола сидів в поїзді, що прямував в рідне місто. Серце вискакувало з грудей… Лише тиждень тому він все згадав, після випитого відвару, який баба Маша принесла від знахарки.
Він боявся, боявся втрачених років. Відганяв від себе погані думки, а вони все одно лізли в голову… Наталка напевно заміж вийшла, полюбивши іншого. А дітки у нас так і не вийшли, не дивлячись на всі спроби… І мене ніхто не чекає…
Микола подзвонив в дверний дзвінок. Двері відчинив хлопчина, років п’яти.
– Добрий день! – привітався він.
– Добрий день! Скажи, твою маму звати Наталя? – запитав я, сподіваючись на те, що Наталка не виїхала, а живе як і раніше тут.
– Так, мама Наталя пішла в магазин… – відповів він.
І в цей момент до дверей вибігли ще двоє хлопчаків, як дві краплі схожі на першого. Розрізнити можна було напевно тільки за кольором одягу… Наталя все таки вийшла заміж. Он яких трьох богатирів народила…
– Ну привіт.. – почув я за спиною голос Наталки, що повернулася з магазину. Повернувшись, я побачив до болю улюблені очі, ніжний погляд, такі як були дев’ять років тому. Я застиг на місці…
Натала запиталка, де я пропадав. Розповів все як на духу…
– Хлопчики! Біжіть до мене! Я хочу познайомити вас з найголовнішою людиною нашої родини! Це ваш тато! – веселим від радості голосом промовила Наталка.
Я сторопів, не зрозумів, як тато? Їм років по п’ять, а мене не було дев’ять років. Як мої? Наталка накинулася мені на шию, розцілувала…
– У мене не залишалося жодної надії, що ти повернешся. Де я тільки тебе не шукала … але все було марно. П’ять років тому я зважилася і зробила за допомогою сучасної клінікию Сподівалася, що від тебе хоч хтось залишиться зі мною… А бачиш! Народилося троє синів близнят!
Микола і Наталка не могли стримати сліз. Нарешті, нарешті всі разом!
Вони забрали до себе жити бабу Машу, яка так полюбила онуків, що і дня без них не могла. Микола хотів влаштуватися на роботу, але Наталка заборонила! Вона дуже боялася знову його втратити… І тому вони разом відкрили невеликий магазин, в якому і працювали разом і за товаром теж їздили разом.
А сини пишалися, що у них тепер, як у всіх, є тато! І задиратися тепер на них на вулиці ніхто не буде, є захисник. І в шахи є з ким пограти!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
