fbpx

Микола ще до весілля по заробітках мотався. Жити було важко без чоловічої руки, бо з кожним “цвяхом” я бігла по сусідах. Ось тому я й раділа, коли по стану здоров’я мій чоловік повернувся в Україну. Я ж не думала, що його бабуся, якої вже багато років немає на цьому світі, нам наробить такої “бурі”. Так важко мені, що годі й словами описати

Микола ще до весілля по заробітках мотався. Жити було важко без чоловічої руки, бо з кожним “цвяхом” я бігла по сусідах. Ось тому я й раділа, коли по стану здоров’я мій чоловік повернувся в Україну. Я ж не думала, що його бабуся, якої вже багато років немає на цьому світі, нам наробить такої “бурі”. Так важко мені, що годі й словами описати

Ще під час того, як ми зустрічалися, Микола не раз згадував в хорошому світлі про свою бабусю Марію. Тоді я думала, що так проявляється його любов та повага до рідної людини. Я ніколи не думала, що жінка якої вже і на світі немає, так зможе псувати мені життя.

На початку наших стосунків чоловік мені здавався перспективним. Микола працював за кордоном на будові, один із небагатьох в нашому селищі мав автівку і телефон.

Це дійсно справило враження на мене, а особливо на мого батька, який все життя мріяв наскладати на автівку, але вийшло купити лише мотоцикл з коляскою.

Тому мій тато був зовсім не проти такого зятя. Весілля ми зіграли швидко, і після цього дня одразу ніби пелена з очей спала.

Виявилось, не така то й хороша машина в Микола, це корито часто ламалося, тож ми його продали ще до появи дитини.

Виявилось, що і в матері чоловіка, яка працює за кордоном не так все і добре. Ми рідко бачилися з Миколою через роботу, мені багато чого приходилося робити самостійно.

Особливо важко було, коли в інших чоловіки по дому роблять все, а я сама маю то робити і поличку прикрутити, і ремонт на веранді зробити, і город обробляти.

Та цьому прийшов кінець, одного разу чоловік пошкодив ногу на будові, що і змусило повернутися його в Україну. Тоді я була рада цьому, та тепер у Миколи робота – нехай бог боронить, охоронцем у ювелірному магазині працює. Зараз людей там мало. Того і заробітна плата не велика.

Тепер я навіть з радістю згадую ті часи як Микола працював на будові, бо хоч і не бачилися, але гроші були і на життя, і відкласти можна було. А тепер і дитина є, то й буває таке, що приходиться мало не виживати від зарплати до зарплати.

Отож понудиться мій чоловік у магазині, зайде до бару – хильне пінного, прийде додому і зразу ж на диван. Керує. Пультом до телевізора і мною. І так кожного дня. Скільки разів Андрійко хворів, ночей не спала, Микола ні разу не встав до дитини.

А як на роботу вийшла, – важко стало. Дитину потрібно в дитсадок відвести, потім на роботу бігти в аптеку, де працюю фармацевтом, після роботи знову в дитсадок, потім додому – зварити, прибрати, випрати, попрасувати – роботи виснажливої багато, а я одна.

Сьогодні, як і завжди, я важкі думки проганяла молитвою. Молилася до ангела-охоронця, діви Марії, Ісуса, Миколи-чудотворця. Молитви медитативно заспокоювали мене, витягуючи від осоружної дійсності.

Це ж вчора Микола знову зайшов з друзями після роботи зустрівся, а потім прийшов додому і все йому було не так і не те.

– Далеко тобі до моєї бабці. Ось вона була ґаздиня на всі руки. А ти…

Замучив уже цією своєю бабцею, завжди у приклад її ставить.

Я ніколи не бачила бабусі Миколи. Давно її немає на цьому світі. Та за словами чоловіка, бабця Марія любила його дуже сильно.

Жили удвох, то годила йому з усіх своїх сил. Все найсмачніше, найкраще – для онучка, для Миколки, шкодувала його, не заставляла нічого робити.

Тепер хоче того ж від мене – безмежної опіки та догоджання. Чоловік же ні разу за собою тарілки не прибрав, нічого не поміг. Увесь тягар хатніх клопотів, усіх побутових проблем на мені, на жінці.

– Жінка для того і створена, щоб чоловікові у всьому догоджати, – любить повторювати Микола. – Сидиш на моїй шиї!

Ці слова раз у раз гудуть в моїй голові…

Але що мені робити? Квартира Миколи, тільки слово скажу на свій захист, то він зразу на двері показує: “Їдь в село, до своєї мами, де ні ванни нема і всі зручності на вулиці. Ось моя бабця все зробила в квартирі, все придбала, а ти прийшла на готове. Якби вона була жива, то б навчила тебе, як правильно ґаздувати”.

Не така я, як бабця Марія, і ніколи не буду…

А що я можу зробити? Які у вас поради? Бо відчуваю, що скоро моєму мовчанні прийде край.

Автор – “АанГа”

Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page