Миколка брів стежкою і усе поглядав собі під курточку, ніби побоювався, що його найбільший скарб візьме і випарується. Але ні, книжечка була на місці. Нова! Ще пахне свіжою фарбою. Цікава, мабуть, але Миколка навіть не розгортав ще. Він уже з мамою відкриє. Вмоститься біля неї тихесенько, як колись і погляне, що ж там під яскравою палітуркою…
На дворі не по зимовому тепло сьогодні. Вчора ще дощило і під ногами хлюпало болото, але Миколка не зважав. Ще трошечки, і він уже буде біля неньки. Ось і ворота, ось і рідний горбочок.
Миколка перехрестився і поцілував хрестик. З усіх сил намагався не заплакати, зібрав усю свою дитячу мужність, бо ж обіцяв мамі, але не зміг. Одна непрошена сльозиночка все ж скотилась, але він швидесенько втер, аби мама не побачила. Вона така! Усе завжди бачить і помічає, хоч що приховуй, вона все завжди знала.
Узяв книжечку і примостився поруч. Йому чомусь тут завжди було тепло. Навіть от зараз, хоч і зима, а тепло на землі сидіти біля мами. Відкрив книжечку і завмер. Яка ж краса! Обрав казочку і старанно почав читати. Він не вмів ще добре, але по складах уже непогано виходило – вчителька хвалила.
– А вона добра, наша вчителька, – промовив, – Знаєш, мамо, якби татко не тітку Марину, а її за жінку узяв, я був би щасливим. Це ж вона одна сьогодні мене з днем народження лиш привітала. Тато і тітка Марина навіть на “Добрий ранок” не відповіли зранку, а вона от цю книжечку дала. Казала, що спеціально для мене купила, бо знає, що я казки читати люблю.
Він усміхнувся і знову почав старанно складати неслухняні літери в слова. Замовк. Тінь сумніву ковзнула по обличчю хлопчика. Казати, чи ні? Скаже, вирішив, це ж мама, їй усе можна довірити.
– А я від учора не їв, мамо. Ти не переймайся я навіть не відчуваю, але я не винен. Просто тітка Марина казала, щоб я її мамою кликав, а я сказав що не буду, бо моя мама ти, і ти на небі, а вона мені чужа. Ти ж сама вчила правду казати, от я й не обманюю, бо ж обіцяв тобі. А вона розсердилась і казала, що нема ніякого неба, а ти не там, а тут під землею… Їсти не дала, казала, хай мене мама годує.
Помовчав.
– А вчителька сказала, що тітка Марина неправду каже, вона мені пояснила, що тут ніби, як двері у небо. А якщо я тут буду з тобою розмовляти, ти все чутимеш. Ти ж правда чуєш, мамо? Не можеш не чути, ти ж тоді казала, щоб я не журився, коли тебе не стане, що ти будеш зі мною, хоч я тебе і не бачитиму.
Миколка ще довго то щось розповідав, то читав книжечку. Десь ближче до вечора, обійнявши хрестика, почав засинати. Брався морозець…
Василь, батько Миколки, додому приповз десь о третій ранку. У товариша був ювілей, вони з мужиками поздоровляли у гаражі. Посиділи гарненько, голова он як гуде. Марина ще звечора ображено зібрала речі і подалась до матері у сіднє село. Залишив, мовляв, її саму, та ще й з тим малим. Хай сам розбирається, а з неї досить. І нащо узагалі за вдівця заміж пішла?
Миколку кинулися шукати лиш по обіді наступного дня. Василь літав селом на машині, вишукуючи малого у друзів і знайомих. Не було байдужих – все село пішло шукати дитину.
Знайшли!
Спить собі Миколка біля неньки, навіть кулачок під голову поклав. Мабуть, ангеликийому снилися, а може, сама мама за ним прийшла, бо посміхався уві сні так солодко.
Миколка зараз з нею і йому добре, Василь вірить. А якщо є на цьому світі справедливість, то і він до них піде скоро, бо ж немає і не буде йому тут спокою і життя нормального після всього того, що сталося.
Автор – Анна Корольова
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
