fbpx
життєві історії
Миколка був знаменитістю дитячого будинку. За десять років його життя хлопчика забирали і повертали в дитячий будинок цілих п’ять разів. А тепер у нього вже і надія пропала. – Миколко, у мене серйозна розмова до тебе, – сказав тато. – Так, тату, – весело сказав, нічого не підозрюючи Миколка. – Ми з мамою чекаємо дитинку, він у мами в животику, – сказав тато. – Круто, – зрадів хлопчик.-Так, – сказав, відводячи очі, тато. – Він дуже багато їсть, ми його не прогодуємо, – сказала колишня мама

– Миколко, у мене серйозна розмова до тебе, – сказав тато. – Так, тату, – весело сказав, нічого не підозрюючи Миколка. – Ми з мамою чекаємо дитинку, він у мами в животику, – сказав тато. – Круто, – зрадів хлопчик.-Так, круто, – сказав, відводячи очі, тато

Миколка був знаменитістю дитячого будинку. За десять років його життя хлопчика забирали і повертали в дитячий будинок цілих п’ять разів. А тепер у нього вже і надія пропала, він уже дорослий, кому він такий потрібен?

Він пам’ятає найперший раз коли його забрали перші мама з татом. Тоді йому було майже два роки, мама була весела, сміхотлива і від неї пахло цукерками. Вона вдягала його в красиві костюмчики і водила в гості, показати свого рудого синочка, якого називала «моє сонечко».

Коли Миколці виповнилося чотири роки, тато посадив його навпроти себе.

– Миколко, у мене серйозна розмова до тебе, – сказав тато.

– Так, тату, – весело сказав, нічого не підозрюючи Миколка.

– Ми з мамою чекаємо дитинку, він у мами в животику, – сказав тато.

– Круто, – зрадів хлопчик.

– Так, круто, – сказав, відводячи очі тато, – але ми з мамою вирішили тебе відвезти назад, в дитячий будинок.

Миколка злякано подивився на тата.

– Це не надовго, ми тебе через рік заберемо, – сказав тато.

Коли Колю привезли в дитячий будинок, він біг по коридору за прийомними батьками, ревів і просив не залишати його. Але вони йшли до виходу і навіть жодного разу не озирнулися.

Другий раз стався через півроку після повернення. Миколка сидів у кабінеті директора і слухав, як Ольга Вікторівна пояснює новим батькам, що хлопчика недавно повернули прийомні батьки, що дитині непросто, з ним потрібно бути терплячим.

Нова мама на все згідно кивала головою. Через два тижні Миколку повернули в дитячий будинок.

– Він дуже багато їсть, ми його не прогодуємо, – сказала колишня мама.

Миколка навіть не плакав, він всього лише попросив у нової мами смаженої картоплі, яку дуже любив. У відлповідь мама закричала на нього, що він буде їсти те, що йому дають, і поставила перед ним тарілку з вівсяною кашею. Хлопчик поколупав її і зміг з’їсти тільки кілька ложок, каша була навіть не посолена.

Втретє повернули, тому що Миколка занадто мовчазний. Вчетверте, бо виявився не здатний до музики. У п’ятий раз, бо занадто багато хворіє.

Більше його не показували потенційним батькам. Переживали, що і так у хлопчика осад на все життя. Миколка з веселого і цікавого перетворився в замкнутого і не балакучого хлопчика.

Він навіть не заздрив іншим хлопцям, коли їх забирали нові батьки, він все чекав, коли і їх повернуть, так само, як його.

Одного разу в їхній дитбудинівській школі прорвало каналізацію і вони тимчасово ходили в сусідню, районну школу.

У перший же день до Колі підійшов хлопчик з класу, в якому він тепер вчився, і запропонував дружити.

Миколка здивувався, звичайно, але погодився. Друга звали так само як і його, Миколою. Але вони вирішили, що один буде Миколка, а інший Коля.

З цього дня вони стали не розлий вода: на уроках разом, на перервах разом, друг Колька проводжав його до дитячого будинку.

Якось Коля запросив друга до себе додому, пограти в приставку. Вдома була мама хлопчика, вона нагодувала хлопців смачними млинцями. Весь час, поки хлопці сиділи на кухні, вона з жалем дивилася на дитбудинківського друга свого сина.

– Миколко, якщо хочеш, можеш приходити до нас на вихідні жити, і з ночівлею залишайся, – запропонувала раптом вона.

– Справді можна? – здивовано підняв брови Миколка.

– Звичайно, – посміхнулася мама друга.

Цими ж вихідними він залишився у товариша, і в понеділок теж залишився на ніч. Директор дитячого будинку, бачачи ситуацію, згнітивши серце відпустила Миколку до друга додому, але вирішила викликати жінку, що прихистила їх вихованця, на розмову.

– Вітаю, мене звуть Ольга Вікторівна, я директор цього дитячого будинку, – представилася жінка.

– Доброго дня, я Наталя, мама Колі, друга вашого Миколки, – посміхнулася відвідувачка.

– Ви знаєте історію Миколки? – запитала директор.

– Ні, а що не так? – злякано запитала Наталя.

– Річ в тому, що у МСиколки важка доля, він хороший хлопчик, добрий, веселий, чуйний, не примхливий, але його повертали з прийомних сімей п’ять разів, – пояснила директор.

– Неймовірно, бідна дитина, – притиснула руки до щік Наталя.

– Він прив’язався до вашого сина, я, звичайно, рада цьому, але я хвилююся, адже скоро ремонт закінчиться і Миколка знову почне ходити в нашу школу, і розлука з другом його травмує, – сказала директор, – я навіть не знаю, що робити і як краще.

– Давайте поки що залишимо все, як є, а коли він перейде вчитися назад в дитбудинок, хлопці самі розберуться. Мій син уже не раз ходив до вас в дитячий будинок в гості, я думаю, він і далі буде приходити до друга, – сказала Наталя.

– А хлопчик не заважає вам тим, що постійно приходить, а тепер ще й ночувати залишаєжться? – з побоюванням запитала директор.

– Ні, я ж сама запропонувала, – сказала Наталя. – Просто я сама… виросла у дитбудинку, – тихо додала жінка.

Минуло півтора місяці, в дитбудинку у школі зробили ремонт і Миколка почав ходити в неї. Але з другом все одно бачився щодня: або він до нього приходив після уроків, або Коля приходив до нього в дитячий будинок.

Через півроку Миколка вже майже постійно жив вдома у друга, і мама Колі вирішила оформити над ним опіку.

– Знаєте, я відразу прийняла його, як рідного сина, я без нього тепер уже і життя не уявляю, мені здається, що їх завжди було двоє у мене, – сказала вона директору дитячого будинку.

– Миколко, а ти сам цього хочеш? – запитала Ольга Вікторівна у хлопчика, який сидів тут же в кабінеті.

– Так, тітка Наталя хороша, я хочу жити з ними, з тіткою Наталею і Колею, – сказав хлопчик, посміхаючись.

– Це тобі подарунок на день народження, – посміхнулася директор.

– У Миколки день народження? – зраділа Наталя.

– Завтра, мені завтра одинадцять років буде, – серйозно відповів Миколка.

– Як чудово, а що ти хочеш на день народження? – запитала Наталя у хлопчика.

– Смаженої картоплі можна? – сором’язливо запитав хлопчик.

– Та звісно, цілу пательню, – засміялася Наталя і, взявши хлопчика за руку, вийшла з кабінету.

Ольга Вікторівна дивилася їм услід і розуміла, що цього разу Миколка нарешті знайшов свою маму. Маму і братика-ровесника, та ще й тезку. Директорка була щаслива за свого вихованця.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page