«Миколо, нам потрібні гроші, а не твої виправдання про затори!» — різко сказала Валентина, не дивлячись на мене, коли я зайшов додому. Мої дві роботи, кредит і діти, які чекають тата, — усе це тримає мене в лещатах, але її холодний погляд натякає на таємницю, яку я ще не розкрив
Я працюю на двох роботах, а моя дружина Валентина постійно каже, що грошей усе одно не вистачає. Я вже не знаю, як їй догодити. Не те, щоб я чекав, що вона стане переді мною на коліна й подякує за те, що я привіз продукти чи оплатив комуналку. Але хоча б раз почути: «Миколо, я бачу, як ти стараєшся. Я це ціную». Іноді я питаю себе: чи має це все сенс? Чи моя сім’я взагалі розуміє, скільки мені це коштує?
Це той стан, коли втома стає твоїм другим ім’ям. Прокидаєшся зранку, а в голові вже гудить, ніби ти й не лягав. І знаєш, що весь день будеш тягнути цю втому, як візок із цеглою. А ввечері, коли повертаєшся додому, не маєш права бути втомленим. Бо ти чоловік. Батько. Обов’язок не питає, чи в тебе є сили.
Мені 36, але почуваюся на всі 55. Я працюю на двох роботах: з шостої ранку до третьої дня на складі, де таскаю ящики з продуктами, а потім, перехопивши бутерброд у машині, мчу на другу роботу — водієм доставки. До десятої вечора, а іноді й до півночі, розвожу замовлення по Києву. Буває, люди не забирають посилки вчасно, буває, стою в заторі на Подолі, а іноді доводиться тягнути важкі пакети на п’ятий поверх без ліфта. Взимку — ожеледь, улітку — спека. А вдома? Вдома немає того, що я міг би назвати відпочинком.
Валентина часто телефонує, питає, коли будуть гроші. «Миколо, нам треба за школу заплатити», «Миколо, в Оленки кросівки порвалися», «Миколо, свекруха просила на ліки скинути». Я киваю, кажу «добре», але всередині щось стискається. Колись Валя була моєю радістю. Вона могла сміятися просто так, обіймати мене, коли я готував вечерю, і шепотіти: «Ти мій герой». А тепер? Тепер вона дивиться на мене, ніби я банкомат, який видає замало готівки. Каже, що я мало вдома, що я не приділяю їй уваги, що ми більше не сім’я, а якийсь конвеєр: я заробляю, вона витрачає.
Не знаю, коли все пішло не так. Може, після народження другої дитини, Софійки. Може, після того, як ми взяли кредит на квартиру в Ірпені. Може, після всіх тих ночей, коли ми обоє були надто виснажені, щоб навіть поговорити. Чи, може, це тільки я зламався? Бо іноді я почуваюся не чоловіком, а гаманцем на ногах. Без пін-коду, без тепла, без «дякую».
Одного вечора я повернувся додому, тримаючи в руках пакет із продуктами. Куртка мокра від дощу, спина нила від ящиків, які таскав усе ранок. Валя стояла біля плити, щось готувала. Я ще не встиг зняти кросівки, як вона обернулася й сказала:
— Миколо, ти взагалі розумієш, що ми знову не поїдемо у відпустку? Діти питають, чому їхні друзі їздять на море, а ми — ні. Я вже не знаю, що їм казати. «Може, наступного року»? Скільки можна так жити?
Я зітхнув, поставив пакет на підлогу. Папір уже почав рватися від вологи.
— Привіт, люба. Радий тебе бачити, — спробував пожартувати я, але вона навіть не посміхнулася.
— Ти думаєш, це смішно? Софійка весь день плакала, бо її подружка хвалиться фотками з Одеси. А ми що? Сидимо в цій квартирі, як у клітці!
— Валю, я сьогодні розвіз двадцять замовлень. Один клієнт кричав, бо я запізнився на п’ять хвилин через затор на Хрещатику. Я роблю все, що можу.
Вона склала руки і пирхнула:
— Ага, все, що можеш. Але на футбол із друзями в тебе час є, правда? Там ти не втомлений. Там ти прямо герой!
— Серйозно? — я відчув, як у горлі підступає ком. — Я працюю по п’ятнадцять годин на добу! Чого ти від мене хочеш?
Вона на мить замовкла, ніби підбирала слова. А потім сказала тихо, але так, що кожне слово врізалося в мене, як ніж:
— Може, мені варто знайти когось, хто зможе забезпечити сім’ю?
Я отетерів. Її слова були важкі. Холодні, спокійні, наче вона давно це обдумала.
— Повтори, — сказав я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Ти чув, — відповіла вона, відводячи погляд. — Може, час уже припинити вдавати, що в нас усе гаразд.
Я не відповів. Просто стояв, відчуваючи, як щось у мені тріскається. Я не знав, що болить більше — її слова чи те, що вона сказала їх так буденно, ніби я вже давно не частина її життя.
Через кілька днів я сидів на кухні в сестри, Оксани. Вона завжди була моїм «радаром» — відчувала, коли в мене щось не так. Ми пили каву, але вона смакувала якесь гірке пійло.
— Миколо, що з тобою? Ти виглядаєш, як привид, — Оксана відставила чашку й пильно подивилася на мене.
Я знизав плечима.
— Валя… вона останнім часом якась не своя. Сказала, що, може, їй варто знайти когось іншого. Хто зможе «забезпечити сім’ю». Я не знаю, жартує вона чи що.
Оксана нахмурилася, її погляд став серйозним, як у нашої мами, коли вона відчувала біду.
— Миколо, я не хочу тебе лякати, але… Валя справді змінилася. Ти не помітив? Вона постійно кудись ходить. Одягається краще, ніж раніше. Макіяж, зачіска — все, як на побачення. І телефон… він у неї завжди в руках. Навіть у ванну з ним іде. Ти цього не бачиш?
Я мовчав. Її слова були як холодна вода в обличчя. Я намагався згадати, коли востаннє Валя залишала телефон без нагляду. Чи коли вона одягалася так, ніби йде не в супермаркет, а на свято.
— Ти думаєш… вона з кимось іншим? — спитав я тихо, боячись почути відповідь.
Оксана зітхнула.
— Я не знаю. Але тобі варто перестати закривати на це очі. Може, це просто фаза. А може, це вже щось серйозніше. Ти маєш поговорити з нею.
Я повернувся додому з важким серцем. У голові крутилися слова Оксани, змішуючись із уривками Валиного голосу. Я не хотів вірити, що вона могла мене зрадити. Але сумніви, як іржа, почали роз’їдати мою впевненість.
Був четвер, коли я повернувся з роботи раніше — клієнт скасував замовлення. У квартирі було тихо. Софійка й Оленка були у моєї мами, Марії Петрівни, а Валя, мабуть, знову «пішла до подруги». Я кинув сумку в коридорі й пішов на кухню, але щось мене зупинило. Її голос. Тихий, швидкий, майже шепіт. Доносився зі спальні.
Вона розмовляла по телефону. Я чув лише уривки:
— …він нічого не підозрює… так, допізна працює… я не можу це довго приховувати… це має закінчитися…
Моє серце закалатало. «Це має закінчитися» — що? Наш шлюб? Я? Її таємниці? Я відчув, як підлога пливе під ногами. Не думаючи, я відчинив двері спальні.
— З ким ти розмовляєш? — спитав я, намагаючись звучати спокійно.
Валя здригнулася, її обличчя зблідло. Вона швидко скинула дзвінок і кинула телефон на ліжко.
— Миколо, це не те, що ти думаєш…
— А що я думаю? — я відчував, як голос тремтить. — Я чув, як ти сказала, що щось має закінчитися. Що саме, Валю?
Вона встала, її очі блищали від сліз, але в голосі було щось схоже на гнів.
— Я не можу так жити! Тебе ніколи немає! Ми не розмовляємо, ми не сміємося! Ти весь час у роботі, а я тут, як прислуга, тягну все сама!
— І тому ти шукаєш когось іншого? Хто тебе «послухає»? — я не міг стриматися, слова вирвалися самі.
— Це не так! — вигукнула вона. — Я ні з ким не сплю! Але так, я спілкуюся з однією людиною. Він слухає мене. Він допомагає. Іноді дає гроші, коли мені треба.
Я відчув, як земля вислизає з-під ніг. Гроші? Хтось інший дає моїй дружині гроші?
— Ти береш гроші від іншого чоловіка? — мій голос зірвався. — І що він хоче взамін?
— Нічого! — вона майже кричала. — Він просто розуміє, як мені важко. Він не вимагає нічого, на відміну від тебе!
Я не міг цього слухати. Вийшов із квартири, грюкнувши дверима. Ноги самі понесли мене до парку, де ми з Валею колись гуляли, тримаючись за руки. Я сів на лавку й дивився на темне небо. Холодний вітер дув у обличчя, але я нічого не відчував. Тільки порожнечу.
Пізно ввечері я повернувся. Валя сиділа за кухонним столом, її телефон лежав перед нею, розблокований. Вона підняла очі.
— Ось. Дивись. Усе, що хочеш, — сказала вона тихо. — Я не хочу більше приховувати.
Я взяв телефон. Там були повідомлення. Довгі, сповнені скарг на мене, на наше життя. «Він мене не бачить». «Я втомилася бути просто мамою й дружиною». «Ти — як промінь світла в цій сірості». Я читав, і кожне слово було як удар. А потім побачив повідомлення про гроші. «Ось, тримай, купи дітям щось гарне». «Це на ліки для Марії Петрівни». Я відчув, як горло стискає.
— Він дає тобі гроші? — спитав я, ледве стримуючи гнів. — І ти їх береш?
— Так, — відповіла вона, опустивши очі. — Бо ти ніколи не питав, чи вистачає нам. Я не хотіла тебе турбувати. Але він… він просто допомагав.
— І ти віриш, що він нічого не хоче взамін? — я відчував, як усе всередині кипить.
— Я не знаю, — тихо сказала вона. — Але я не могла більше так. Мені потрібен був хтось, хто бачить мене, а не тільки мої обов’язки.
Я мовчав. Її слова кололи, але я не міг не визнати: вона мала рацію. Я справді перестав її бачити. Перестав питати, як вона. Перестав бути тим, ким був колись.
Наступного дня я зустрів сусіда, Івана. Він стояв біля під’їзду, тримаючи каву в руках, і дивився на мене з якоюсь дивною усмішкою.
— Миколо, що ти такий похмурий? Проблеми вдома? — спитав він, ніби жартома.
— Не хочу про це, — відмахнувся я.
— Та я розумію, — він зробив ковток кави. — Але, знаєш, я бачив твою Валю. Пару разів. З якимось чоловіком. Пізно ввечері, біля парку. Вони довго розмовляли, обіймалися. Я спочатку думав, може, родич. Але вдруге… не виглядало, як родич.
Я відчув, як кров відлила від обличчя.
— Ти впевнений? — спитав я.
— Та бачив, як вони з машини виходили. Він її обіймав, вона сміялася. Вибач, що кажу, але краще ти знатимеш.
Я подякував і пішов. У голові гуділо. Я не знав, що робити. Поговорити з Валею? Піти до того чоловіка? Чи просто зібрати речі й піти?
Зараз я сиджу на кухні. Діти сплять, Валя в спальні. Усе як завжди, але водночас усе інакше. Я не сказав їй про слова Івана. Не знаю, чи скажу. Що це змінить? Заперечуватиме вона? Чи визнає все й піде? Чи благатиме пробачення? Я не знаю, що було б гірше.
Я думав, що робота мене врятує. Що якщо я тягнутиму дві зміни, якщо викладуся на повну, наш дім не розвалиться. Що любов переживе втому, рахунки, мовчання. Але я помилявся. Чи злюся я на Валю? Так. Чи винен я сам? Мабуть. Але це не зменшує болю. Я дивлюся у вікно, на темні вулиці Ірпеня, і думаю: скільки ще таких ночей попереду? Скільки ранків, коли прокидаєшся поруч із людиною, яку любив, але яка вже давно не твоя?
А ви що б зробили на моєму місці?
