fbpx
життєві історії
Микита не їхав – летів додому. Ще б пак, три роки не бачив рідного краю і коханої дружини! А цей бусик так повільно їхав… За вікном миготіли ландшафти чужих країн. Закрив шторку. щоб того не бачити. Втомився, від всієї цієї чужої краси втомився. Додому, аби вже ніколи усього цього не бачити! Аби діставати щоранку і пити з відра студенисту колодязну воду, вдихати на повну повітря рідної землі. Побачити Стефу. – Ой, можна подумати, ти три роки заробітків святим там був

Микита не їхав – летів додому. Ще б пак, три роки не бачив рідного краю і коханої дружини! А цей бусик так повільно їхав… За вікном миготіли ландшафти чужих країн. Закрив шторку. щоб того не бачити. Втомився, від всієї цієї чужої краси втомився. Додому, аби вже ніколи усього цього не бачити! Аби діставати щоранку і пити з відра студенисту колодязну воду, вдихати на повну повітря рідної землі…

Десь там вдома чекала кохана Стефа. Така рідна і сильна! Микита все згадував, як тоді, прощаючись перед поїздкою у невідомість на заробітки, дружина шепотіла:

— Все мине. Ми все переживемо, подолаємо разом, -ковтаючи сльози, промовляла. – Ти лишень знай, що все це – не на довго. Тільки двадцять тисяч – і ти повернешся. І в нас буде власний дім. Власний, наш!

Дзвонила щодня. За ці три довгих роки жодного дня не було, аби не чув Стефиного теплого і рідного голосу.

Микита сам собі усміхався замріяно. І чим вона його полонила? Така наче звичайна, не показна, а жити, дихати без неї не може!

Їхав без попередження. Давно мріяв зробити Стефі сюрприз, аби не клопоталася на кухні у хвилюванні. Аби зустріла просто так. спокійно, без зайвих турбот.

Машина таксі м’яко підкотила до будинку. Вихопив сумку з багажника і вихором залетів в дім. До неї. До такої рідної і своєї!

Стефанія поралась на кухні. З навушниками у вухах, она навіть не почула, як він увійшов. Обійняв. пригорнув. Нарешті! Тепла, його… Тільки тепер зрозумів, що три роки роботи на чужого пана – позаду. Він вдома.

Стефанія ніби його чекала. Повернулася і обійняла так міцно! Уся ніби вросла в нього.

А поруч із дитячого візочка долинув плач. Жінка стрепенулася і почала підкачувати маля. Микита усміхнувся.

— І чийого це ти малюка бавиш? – прошепотів.

— Нашого, – сказала з усмішкою.

Микита  розсміявся беззвучно.

— Стефо, я серйозно, дзвони матері, що нянька на найближчий тиждень зайнята.

— І я серйозно, Микито! Це наш син, я його мама, а ти – татусь.

Ще не сприймаючи слова дружини в серйоз, Микита пішов діставати подарунки. І тут помітив те, чого не бачив раніше: купа дитячих іграшок і речей, ліжечко у кутку кімнати і величезний манеж…

— Звідки в тебе ця дитина, Стефо? Не може вона бути нашою.

— Чому ж, цілком. Назар Микитович, твій син. Якщо не віриш, документи покажу. Виявляється, дітей можна мати від кого завгодно, а батьком записують законного чоловіка, – засміялась Стефа. – Ой, можна подумати, ти три роки заробітків святим там був. Та ви, чоловіки, й дня без жіночого тепла не можете, а тут три роки! Просто твої зради не помітні, а я ось згадку нам залишила.

Микита вражено сів. Обхопивши голову руками, почав розхитуватися зі сторони в сторону.

— Хто? З ким ти? Довго?..

А Стефа без краплі каяття, геть чужа Стефа, не та, яку він тоді на вокзалі залишив, кидала слова – камені:

— Яка різниця? Не питала в нього, хто і звідки. Та й точно не знаю, котрий саме. На тих, кого пам’ятаю, малий не схожий. Їстимеш? Я ніби знала, що приїдеш нарешті, борщик твій улюблений приготувала.

Микита важко підвівся. Подивився в саму душу дружини посірілими від відчаю очима:

— Нікого, крім тебе. За всі ці роки. Не мав. Навіть думки не мав, а ти…

Стефа ніби отямилась. Як хто одразу її підмінив, впала навколішки, залементувала:

— Микитко, ти ж не підеш? Ти ж так сина хотів, коханий! Він наш. Твій і мій синочок. Я не знаю, що на мене тоді найшло. Сама не своя була. Вірила, бачила тебе з іншими у снах і думках, там, далеко. От і робила усе те, аби тобі відплатити. Я ж не знала, що ти так кохаєш мене! Я ж не вірила, що таке бути може. Прости! Я ще тоді народжу дітей, скільки захочеш, стільки і народжу!..

Вже ввечері Микита купив квиток. Повертався знову на чужину. Заробляти далі: на машину чи що щось. Стефі так нічого і не сказав. Мовчки вийшов.

А вже наступного вечора знов зателефонував дружині, аби почути її ніжний і такий необхвдний голос.

— Привіт, рідна!..

Автор Анна К.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page