Минали місяці, а мене зовсім не цікавив мій синочок. У нас із чоловіком було чудове життя, поки він не запропонував народити дитину, і я дуже шкодую, що погодилася. Та склалося, як склалося, розповім.
Коли я була ще досить молодою, я любила тусовки та клуби. В принципі, на одному з таких заходів я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. І вважаю це абсолютно нормальним.
З Євгеном ми довго зустрічалися. Скоро почали разом жити, і між нами склалися чесні, довірчі відносини. Я завжди говорила і говоритиму, що для того, щоб стати щасливою парою, партнерам потрібно стати в першу чергу друзями. А потім уже закоханими і таке інше. Розуміти одне одного – важлива частина співіснування.
Потім, коли тусуватися стало вже якось не за статусом, ми з головою поринули в роботу. Я знайшла один гарний офіс, де дизайнерам працювалось дуже комфортно. Чоловік пішов у своє програмування, де я нічого не розумію. Але зарплата у айтішників висока, тож мені було гріх жалітися.
Ми багато працювали, проводили вечори разом, постійно куштували нові страви, подорожували. Я можу з усією сміливістю заявити, що це був найкращий час у моєму житті. Комфортно почуватися з коханою людиною – що може бути краще?
Для себе я вирішила, що більше мені й не треба. Бо на той момент мене в житті влаштовувало буквально все.
Але казка не може продовжуватися вічно. І, звичайно ж, хтось із нас мав усе зіпсувати. Щоб ви розуміли, я навіть зрозуміла б Женю, якби він зрадив мене. Було б прикро, але я так його любила, що навіть це не змінило б мого ставлення до нього. Але він усе зіпсував у інший спосіб. Зробив мені пропозицію.
Спершу я навіть не зрозуміла каверзи. Ми справили шикарне весілля. Медовий місяць взагалі нагадав мені молоді роки, коли довкола одне суцільне свято, а енергії стільки, що вистачить на тиждень без сну. Але після медового місяця настали сірі будні.
Женя якось змінився. Ми вже не сиділи ввечері біля вікна з келихами в руках. Не дивилися серіали, укутавшись у ковдру. Тепер він брав додаткову роботу і сидів у кабінеті. Все хотів заробити якомога більше, адже «хто його там знає, що буде в майбутньому».
Мені було нудно та самотньо. Але на всі мої зауваження Женя відправляв мене йти займатися прибиранням чи сходити на йогу, наприклад. Тобто не заважати йому, зайняти себе чимось ще.
Побут з’їдає романтику. Звичайно, у сучасному світі ми користуємося благами цивілізації та прискорюємо процеси, наскільки це можливо. Розумні пилососи забирають пил. Посудомийка справляється з посудом. Але сенс у заощадженому часі, якщо його нікуди подіти? Дивитися в монітор самій набридає дуже швидко.
А потім Женя зробив цей крок. Який змінив все наше життя. Він запропонував народити дитину.
«Навіщо, ми ж так добре жили?! Я не хочу товстіти, псувати здоров’я, народжувати. Навіщо, хіба нам погано вдвох?!» Після цих слів чоловік так напружився, що я зрозуміла, що це вибір без вибору. Або так, або нічого.
І я піддалася, погодилася, пішла на поводу – можна називати це як завгодно, суть не міняється.
Все пройшло за звичайним сценарієм. Було важко, але, дякувати Богу, на мені це ніяк не позначилося. Я навіть не сильно погладшала. Лікарі сказали, пощастило із генетикою.
Женя дуже підтримував мене із дитиною, буквально не відходив від нас. Купив купу речей, взяв відпустку, оточив турботою. Претензій до нього в мене не могло бути і не може.
Але лякало інше: у мене зовсім не було інтересу до власного сина. Просто якась малесенька істота, яка пищить і кричить. Та й на вигляд зовсім не такий, як на милих фото.
Кажуть, матері божеволіють від запаху своїх дітей. Мене ж швидше від нього нудило. І я зовсім не могла збагнути чому. Точніше, мені навіть не хотілося про це думати. Думками я була десь далеко, як людина, котрій довго не давали відпочити, а потім дозволили прилягти. Але тепер її турбувало безсоння.
Згодом нічого не змінилося. Для мене не було різниці, моя це дитина чи чужа. І зараз її так само. Просто, буває, втомить вся ця канитель. І ще Арсен, то ми назвали сина, кричить не перестаючи. Це дратує.. А я нічого не можу вдіяти. Зокрема із собою.
Хтось скаже, що такі, як я, це безжальні люди. Адже як можна не любити дитину?
Нещодавно я одягалася на зустріч. Важливу, по роботі. І мені потрібний був відповідний нагоді костюм.
Тільки я одяглася, малий почав плакати. Зазвичай його треба потримати на руках із яскравою іграшкою. І тоді він заспокоювався. Але цього разу він вирішив ще й скинути зайве на мене. Костюм зіпсований, все нанівець. І я не витримала, сама підвищила голос на сина. Просто не стримала себе.
А чоловік, який все це побачив, мовчки забрав дитину в мене з рук і відніс до себе. Тепер він каже, що давно помітив моє ставлення до малюка. Раніше він гнав від себе ці думки, але тепер уже точно переконався. І я погана мати. Женя думає, можливо нам доведеться зробити паузу і пожити окремо. Я одна, а він із Арсеном.
Але я нічого не можу з собою вдіяти. Я хороша людина, чудово ставлюся до інших людей, до тварин. Але діти не викликають у мені жодної позитивної реакції. Мабуть, це мені якась відплата за гріхи. За молоді роки чи ще що.
Виходу із ситуації я зовсім не бачу, але й сім’ю втрачати не хочу. Напевно, треба буде вчитися прикидатися. І робити це протягом усього життя. Іншого виходу просто немає. Нехай це буде єдина дитина, тоді я ще витримаю. Але більше дітей у своєму будинку просто не потягну. Ні морально, ні фізично. Просто не хочу.
Скажіть, зі мною щось справді не так, чи все нормально, буває й таке?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.