Минула субота, сонячний день, обід. Я гуляю по нашому садочку, милуюсь красою і вдихаю чисте повітря. Аж раптом помічаю, що мені махає рукою якась незнайома жінка в сонцезахисних окулярах.
Підходжу ближче і впізнаю в ній Лесю, свою зовицю. Дуже дивна зустріч, оскільки ми не спілкуємося вже близько 8–9 років. Що їй тут треба?
Поки я йду відчиняти ворота, починаю згадувати причину нашого конфлікту і привід, через який у нас з нею вже багато років такі прохолодні стосунки. Що це було? Точно, полуниця!
Багато років тому, коли ми з ще тільки-но одружилися з Андрієм, я була дуже заляканою і тихою молодою дівчиною, тихіше води, нижче трави, як кажуть. Сама я з невеликого містечка, скоріше навіть із села. А ось мій чоловік та вся його родина – міські.
Я завжди цінувала в людях простоту та відкритість, такою мене виховали батьки. Але Андрій попереджав мене, що так у житті багато не досягнеш, адже завжди треба бути напоготові та вміти захистити себе.
Я розуміла, про що він говорить, але не сприймала його слова серйозно. Навіщо ускладнювати життя зайвими підозрами всіх і кожного, вбачати всюди кусь каверзу? Ми ж не у шпигунському романі живемо. Краще залишатися собою і не розпорошуватися – я так вважала.
У той час ми жили в квартирі чоловіка і зовсім недавно купили дачну ділянку, яка розташована поруч із ділянкою родичів Андрія. Так, біля садиби тієї самої Лесі, його сестри.
У дачному житті я, звичайно ж, розбиралася набагато краще за чоловіка. А він був цілком згоден з усіма моїми побажаннями. Нам подобалося проводити час разом, я не змушувала його працювати по-справжньому. Шашлики, свіже повітря, облагородження території. Хіба це може комусь не подобатися?
Якось у мене виникла ідея зробити відразу дві корисні справи. Познайомитися ближче зі своєю зовицею і попросити в неї вусиків полуниці для розсади. Я бачила, що в них цього добра було навалом, тож тема для початку розмови, вважай, сама виросла із землі.
Напекла пирогів і вирушила до сусідів. Проте, виявилося, що Леся має свої погляди на добросусідські взаємини.
Поділитися вусами полуниці вона не захотіла, бо, за її словами, вже пообіцяла їх своїй сусідці. Але розмовляла вона зі мною з такою гордістю в очах, що я відчула себе не те що бідним родичем, а навіть якоюсь прислугою у панів.
Пиріжки я залишила у них на столику, навіть забула про те, щоб забрати назад велику гарну тацю. Мені було настільки незручно, що я одразу побігла до себе і взялася за роботу на ділянці. Прибрала, принесла води. На розпитування чоловіка, що сталося, нічого не відповідала. Мені здавалося, що я зробила щось ганебне.
Але наступного дня червоніти вже довелося по-справжньому. Леся покликала нас на шашлики. І ввечері того ж дня, при моєму чоловікові, свекрусі та свекрі та якихось своїх знайомих, Леся смачно пройшлася по мені та моїй незручній вчорашній поведінці.
Зовиця згадала і про «підгорілі» пиріжки, і про забуту тацю, яку вона там мені й віддала. Не знаю, це був такий своєрідний підкол для своїх чи вона справді висміювала мене через особисту неприязнь.
Але після того вечора я відмовилася з нею спілкуватись, і чоловік мене повністю підтримав. Через кілька років ми продали квартиру, дачу та переїхали жити за місто. Там я й зараз почуваюся комфортно та спокійно, тим більше, що наші діти повністю мене підтримують.
Але повернемося до Лесі. Виявилося, що через стільки років вона прийшла до нас не просто так. Натягнута усмішка і купа нових зморшок, які видно навіть крізь окуляри, не приховую, гріли мою душу.
Але її візит був проханням про допомогу. Після розлучення вона не змогла знайти гідного чоловіка, а з роботою не складалося. Гроші закінчувалися, а допомогти не було кому.
Тож тепер, переступаючи через свою гординю, вона прийшла до свого брата. Андрій, після тієї історії з полуницею, сам не прагнув з нею спілкуватися. Але прийняв сестру і, звичайно ж, у моїй присутності вислухав її історію від початку до кінця.
В результаті чоловік пообіцяв допомогти, попросив лише кілька днів, щоб улагодити всі питання з банком.
Відразу як сестра пішла, чоловік підійшов до мене і сказав, що, незважаючи на їхні родинні зв’язки, не дасть сестрі жодної копійки, якщо я буду проти. І він був максимально серйозний при цьому, я вже знаю.
Минуло стільки років, а той випадок, де мене публічно висміяли, все ще свіжий у моїй пам’яті. Але тепер, коли Леся повністю залежить від мене, я більше схиляюся до мирного вирішення ситуації. У цьому віці зовиця вже нічого не виправить. Чи варто ускладнювати її і без того нещасне життя?
Завтра ввечері я маю намір поговорити із чоловіком. Але повністю у своєму рішенні я досі не впевнена. А може, потім вона приходитиме знову і знову, адже заробляти сама вона досі не навчилася?
Чи не краще припинити це раз і на завжди, щоби потім це не повторювалося знову й знову? Я навіть не знаю, можливо, тут мені щось порадять. Я буду дуже вдячна. Дякую за увагу і всім миру!
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
