fbpx
життєві історії
Минуло стільки часу, а я досі пам’ятаю цей день, коли Юля сказала, що чекає дитину від мого Івана, і щоб я віддала його їй. В цей час я також була при надії, я носила під серцем свою Світланку. Та нічого нікому не сказавши, я віддала Юлі свого коханого. Як би важко мені не було

Цю Великодню ніч Іван запам’ятав на все життя.

В цей рік Паска була досить рано, тому на вулиці, ще лежав сніг. Було досить слизько. Він сам того не розуміючи врізався в дерево.

В лікарні на чергуванні була Світлана Іванівна. Ще коли вона побачила непритомного чоловіка на кушетці, якого везли в операційну, їй стало якось не по собі.

Скільки операцій пройшло через її руки. Вона досвідчений хірург, з десятилітнім стажем роботи. Всі в лікарні любили Світлану за її відданість роботі та добре серце.

В операційній все пройшло добре, хоча потрібно було прикласти багато зусиль. Майже п’ять годин тривало це оперативне втручання.

– Все, ми закінчили. Дякую усім за роботу. Ми молодці! Ми справились!

Вона говорила ці слова і чомусь серце було не на своєму місці. Але чому саме так? Вона не розуміла.

Пройшовши в ординаторську, Світлана прилягла на вільну кушетку. Її руки були ніби ватяні, адже вони робили таку важливу роботу – рятували людське життя.

Ледь зімкнувши очі, вона провалилася в глибокий сон.

– Люба, я вже тут! Як і обіцяла, – почувся доволі знайомий голос і дівчина підскочила на рівні ноги.

Мама завжди, коли дочка чергувала на великі свята, одразу ж після церкви йшла до неї. Так було і в цю Великодню ніч.

– Я принесла вам свяченого яєчка, пасочку і кусочок ковбаски. Тут для всіх вистачить. Пригощайтеся. Христос Воскрес! – сказала жінка.

– Мамо, для чого ти прийшла, я ж вже закінчую зміну, і скоро збираюсь вже додому.

– Нічого, доню. Мені не важко.

Жінка побажала усім лікарям в ординаторській гарного дня і пішла до виходу.

Вже біля самих дверей вона зустріла жінку. Її вона не сплутала б ні з ким. Навіть часу це не під силу.

– Юля? Це ж ти? Що ти тут робиш?

Та жінка не хотіла мені відповідати.

– Світлана Іванівна, як мій чоловік? – жінка зі сльозами на очах дивилася на мою дочку…

Минуло стільки часу, а я досі пам’ятаю цей день, коли Юля сказала, що чекає дитину від мого Івана, і щоб я віддала його їй. В цей час я також була при надії, я носила під серцем свою Світланку. Та нічого нікому не сказавши, я віддала Юлі свого коханого. Як би важко мені не було…

– Все гаразд, жіночко. Не хвилюйтеся. Ми врятували вашого чоловіка.

Коли жінка почула відповідь Світлани, тільки тоді ще раз глянула на Ольгу.

– Олю, вибач мене. Вибач за все, – сказала жінка.

– Мамо, що у вас за таємниця?

Тоді я все і розказала дочці…

– То виявляється я цієї Великодньої ночі рятувала життя своєму батькові?

– Так, доню…

–  Ось чому у мене були такі дивні відчуття поруч з цим чоловіком. Тепер пазл склався.

Цього дня всі дізнались правду. Іван не стримував сліз, обіймаючи свою доньку. Він ніби хотів наздогнати втрачений час своєю присутністю.

Ця Великодня ніч поміняла все наше життя…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook