– Мамо, ти справді думаєш, що я роблю помилку? – запитав Іван, дивлячись на мене розгубленими очима, які завжди видавали його справжні почуття.
– Не знаю, сину, але якщо ти сам сумніваєшся, то, може, вже пора чесно поговорити з Софією? – відповіла я, кладучи ложку цукру у свою каву.
У тій тиші, що настала після, я ніби почула, як сніг падає за вікном. Було тихо, але важко, наче сам світ чекав від нас якогось вирішення.
Іван – мій єдиний син. Він завжди був моєю гордістю: розумний, працьовитий і чуйний. Та з малих років було видно, що село йому тісне. Його мрії завжди тягнулися до міста. І от, коли після університету він залишився там жити, я не те щоб здивувалася, але серце стиснулося.
Наше село – то не просто місце на карті. Це родинне коріння, традиції, наше життя, яке передавалося поколіннями. Але я його не тримала. Чи маю я право?
Минулого Різдва Іван вирішив приїхати додому не сам. Він привіз із собою Софію – свою наречену. Гарна дівчина, з модною стрижкою, у пальто, яке, напевно, коштує більше, ніж наша корова. Я зустріла їх із розпростертими обіймами, адже чужа людина стає своєю тільки через добро. Але вже з перших хвилин було видно: Софія відчувала себе тут, у селі, мов риба на березі.
За святковим столом було і сміху, і тепла, але в проміжках між розмовами я помічала, як вона щулиться від кожного вигуку сусідів, як надкушує домашній хліб, ніби боїться, що він ще живий. Іван, навпаки, виглядав розслабленим, майже щасливим. Тільки коли він почав розповідати Софії про те, як у дитинстві допомагав мені з коровами, вона мимоволі скривилася.
– То ти справді доїв корів? – запитала вона, намагаючись всміхнутися.
– Звісно. Я був чемпіоном у цьому! – жартував Іван, але її невпевнене «угу» було важче за будь-які слова.
Наступного ранку я побачила Івана у дворі. Він сидів на колоді, нахилившись уперед, ніби весь світ тиснув йому на плечі. Я вирішила підійти.
– Що сталося, синку? – запитала я, сівши поруч.
– Мамо, я боюся, що вона тут ніколи не зможе звикнути, – сказав він тихо. – Вона навіть не хоче спробувати.
Я довго мовчала, думаючи, як краще відповісти. Я знала, що Софія – це його любов, але так само знала, як важко прийняти життя, якого не розумієш. Колись і я була Софією.
Я була з міста. Молода, романтична, наївна. Коли вийшла заміж за батька Івана й переїхала в село, я думала, що це тимчасово, що ми зможемо знайти компроміс і жити по-іншому. Але реальність швидко розставила все на свої місця. У селі не було жодних компромісів: треба було вставати о п’ятій ранку, доїти корів, пекти хліб, навіть тоді, коли я втомлювалася до сліз. Це був інший світ, чужий і незрозумілий. Але з часом я навчилася бачити в ньому красу.
Розповівши це Іванові, я додала:
– Софії буде важко. І, можливо, вона ніколи не полюбить це місце. Але якщо ви обоє хочете бути разом, то мусите знайти щось спільне, що зможе стати вашим фундаментом.
Іван слухав мене, киваючи, але я бачила, як важко йому знайти відповідь на всі питання, що роїлися в його голові.
Того вечора Софія підійшла до мене сама. Ми залишилися вдвох на кухні, коли Іван пішов нарізати дров для печі.
– Пані Олено, ви, мабуть, думаєте, що я не гідна Івана, – почала вона несподівано.
Я поставила чашку з чаєм перед нею й сіла навпроти.
– Я так не думаю, – відповіла я. – Але бачу, що тобі тут непросто.
Вона зітхнула, дивлячись на свої долоні.
– Я люблю Івана, – сказала вона тихо. – Але я не знаю, чи зможу жити так, як він. Тут усе інакше. Люди, ритм життя, навіть їжа. Мені здається, що я ніколи не зможу стати частиною цього.
Я мовчала, дозволяючи їй виговоритися. Софія продовжила:
– Мені страшно, що я можу його втратити через це. Але я не хочу втрачати себе.
Її слова розчулили мене. Я зрозуміла, що це не лише проблема різниці між містом і селом. Це питання компромісу, який вимагає обох сторін.
– Знаєш, Софіє, – сказала я, – кохання – це завжди трохи про жертви. Але не лише твої. Іван теж має це зрозуміти. Ви обоє маєте знайти те, що вас об’єднує, а не лише зосереджуватися на тому, що роз’єднує.
Через кілька днів Іван і Софія виїхали назад до міста. Ми попрощалися тепло, але я бачила, що їхні обійми були не такими міцними, як були раніше. Я знаю, що їм буде непросто. Але я також знаю, що якщо їхнє кохання справжнє, вони знайдуть шлях.
Мені цікаво, як би ви, читачі, вчинили на місці Софії? Або на місці Івана? Чи важливе для вас коріння? Чи здатні ви жертвувати своїм комфортом заради кохання? Хочу зрозуміти, чи правильно я їм радила.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
