Минулого року був останній раз, коли ми всім сімейством зустрічали святого Миколая в домі Лідії Степанівни. Вона в цей час навіть ялинку вже наряджала, щоб все святково і красиво було. Цього року, як і всі попередні, з нами була і сестра мого чоловіка зі своїми двома донечками: Софійкою і Златкою, яка молодша за нашого Данилка на два місяці.
У мами чоловіка дві онуки, від дочки, і онук – наш син. Як не дивно, ставлення бабусі до онучок – любо-дорого подивитися, а з онуком Лідія Степанівна поводиться, як з чужою дитиною.
Особливо це помітно у свята. Раніше ми частенько заїжджали до Лідії Степанівни привітати із загальноприйнятими датами, але потім я помічала, що для Софійки і златки у неї завжди припасені подарунки, і, як у тій дитячій казці, не прості, а золоті. А ось нашому Данилку перепадало або кілька цукерок, або, у кращому випадку, десяток різдвяних пряників, зібраних прямо зі столу в перший пакетик, що підвернувся під руку.
Найнеприємніший момент відбувався на день Святого Миколая. Нічого дивного в тому, що всі діти чекають на це свято, вчать вірші, пісеньки.
Лідія Степанівна свято шанує нашу сімейну традицію – зібрати всіх у себе вдома в цей день. Перший свій раз Данилко зустрічав Миколая (переодягненого сусіда Лідії Степанівни), ще немовлям, і ми особливо не надали значення, що Лідія Степанівна не подарувала йому навіть брязкальця, хоча молодшій Златі, яка була на два місяці молодша за нашого сина, дісталися і брязкальце, і підгузки, і пляшечка для водички.
Через рік Лідія Степанівна в той день сильно метушилася. Внучки побігли на балкон, де Миколай залишив біля відкритого вікна мішок з подаруночками. Дівчата виринули звідти щасливі, обіймаючи ляльок, і тягнучи мішки з цукерками. На Данилка було лячно дивитися. Він розгублено дивився вслід своїм двоюрідним сестрам і ось-ось готовий був лити сльози. Для нього в мішку не знайшлося нічогісінько. Лідія Степанівна, бачачи його реакцію, а більше, мабуть, мою, побігла на кухню і повернулася з пряниками в руках:
– А ось і тобі пряники Різдвяні, Данилко! Ти що такий серйозний? У нас свято!
І в мене, і в чоловіка настрій був зіпсований, і ми пробули на святі зовсім недовго. Зате вдома на Данилка чекав сюрприз – під подушкою зранку він побачив робота, якого так хотів, і красивий різдвяний светрик. Про мандаринки, цукерки і пряники я промовчу!
Наступного дня зробили синові ще один сюрприз. Коли пішли гуляти в центр міста побачили кульку, яка світиться різнокольоровими вогниками. Ми з чоловіком розіграли за допомогою продавця невелику виставу. Веселий молодик з радістю погодився ощасливити дитину:
– Данилко, Данилко, швидше сюди!
Син, розгублено озирнувся на нас, чоловік його легенько підштовхнув:
– Біжи, ми теж підемо до дядька.
Синок побіг, ми рушили слідом. Продавець присів біля прилавка, і простяг Данилу кульку:
– Тримай, бабуся забула її в мене, а сьогодні зателефонувала і попросила віддати тобі!
Радості сина не було меж. Він розвернувся до нас:
– Бабуся подарувала!
В наступні роки ми будемо зустрічати святого Миколая в себе дома, щоб не розчаровувати дитину. Наскільки я розумію, вона вже не виправиться. Характер у Лідії Степанівни такий – любити лише онучок…
Фото ілюстративне
