Минулого року ми забрали мою маму з Донеччини до нас під Київ, ми живемо в приватному будинку. Нас у родині троє: мій чоловік Юра, 12-річний син Даня і я. З першого ж дня життя мами у нас Юра не такий, вона весь час на нього намовляє.
Каже: “Він мене не поважає і не рахується зі мною”. Я не знаю, може, й не поважає, я в душу чоловіку не лізу, але він ввічливий, ніколи на неї голос не підвищив, завжди допоможе, що мама попросить.
Має окрему кімнату, телевізор. Пенсію у неї ніхто не бере ні копійки, вона її віддає моєму неодруженому брату, який обрав для себе холостяцьке життя. Брат, до слова, теж в Києві, працює, забезпечений житлом.
Найкращий шматок, цукерочка – їй, не дитині, а їй. Уся увага їй. Маршрутки й громадський транспорт вона погано переносить, возимо всюди лиш машиною. Син бабусю дуже любить, знає всі ліки, які вона п’є, її смаки та інше.
Мого чоловіка, хочу сказати, мама не злюбила з першого дня, не знаю навіть за що. Коли я ввечері приходжу з роботи, біля порога мене зустрічає невдоволена мати і починає відразу намовляти на чоловіка, який приходить додому на годину раніше, бо працює навпроти будинку.
У хаті радості немає. Є гроші, є все, а радості нема. Додому мені не хочеться йти, бо там – мама. А ще вона каже:
– Я ніколи нікому нічого поганого не зробила. Я найкраща мама у твоєму класі була. Я більше за інших матерів для тебе зробила.
Навіть син недавно сказав мені: «Бабуся каже про тата неправду, вона тобі все перевертає». Але він її і обожнює, бачить її поведінку і обожнює все одно. Так і каже: “Вона старенька, не ображайся на неї”.
Але мені дуже важко з мамою і йти додому не хочеться. Дуже шкодую, що забрала матір до себе жити. А до брата вона не піде, бо сподівається, що він все ж таки одумається і одружиться, тому не хоче йому заважати. А нам псувати життя значить можна? І що робити?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
