Минулого року я зустріла дуже гарного чоловіка. Але тепер до нього повернулася з Німеччини родина, а я чекаю дитя, через місяць приведу на світ.
Я навіть знаю, як правильно вчинити. А моя історія така.
Мені 35 років, я розлучена вже чотири роки саме через те, що ми з солоне мали дітей, а він дуже хотів рідного спадкоємця, не погодився на всиновлення. А потім я дізналася, що спадкоємця йому носить інша жінка і відпустила чоловіка до неї.
Кілька років я оговтувалася. адже я кохала чоловіка і сподівалася, що ми разом подолаємо всі труднощі, пройдемо крізь них і будемо разом. Але Тарас вирішив інакше і вчинив по-своєму. Що ж, кожна людина має право на сій. вибір.
Я занурилася в роботу, багато спілкувалася з батьками, молодшою сестрою і з друзями. А минулого року познайомилася з Олександром, ми працюємо в одній сфері. Його родина – дружина і син – як і багато хто виїхали закордон і жили вже кілька місяців у Німеччині.
Я знаю, що мені зараз тут скажуть: що не могла вільного чоловіка знайти, що не можна було чіпати одруженого. Так воно то так, але саме Олександр, не знаю чому, зміг відігріти мою душу, повернути мені упевненість у собі, я знову відчула себе бажаною, коханою, гарною.
Та й знаєте, чесно вже кажучи, я переконана, о якщо в родині все добре й ідеально, і якщо людина не схоче сама – то вона не зрадить, адже нікого до цього не можна примусити, всі дорослі. Тому дуже винною я не почувалася, та й зараз себе такою не вважаю. Ну, скажемо так, винна в цьому не я одна.
Наша з Олександром казка тривала кілька місяців. А потім його дружина повідомила, що вони повертаються додому. Що мені лишалося? Тільки одне: подякувати Саші й відступити. Так я і зробила, твердо сказавши коханому, що між нами більше нічого не буде, хоч мені було дуже не просто.
І ось я дізнаюся про диво: у мене буде малюк! Варіант лише один: я дуже цього хочу, дитинка – це щастя, моя найзаповітніша мрія. Мене підтримали батьки й сестра, та всі близькі. Я не розповідала про одруженого чоловіка, а просто сказала, що розбіглася з батьком дитини.
Я нічого не сказала Олександру, бо не хочу його обтяжувати, взагалі нічого від нього не хочу, просто вдячна йому, що так вийшло, що ми провели разом якийсь час, що була щаслива і що тепер плід цього щастя має ось-ось народитися.
Але вийшло так, що по роботі ми випадково зустрілися з Олександром і він все зрозумів, я не стала нічого приховувати й заперечувати, а що я могла сказати? Я пояснила свою позицію: нам від нього нічого не треба, я ні на що не претендую і ніяк на його життя впливати не збираюся.
Та, неочікувано для мене, Олександр виявився іншої думки. Він щиро зрадів, що у нас буде малюк. Довго вибачався, що не може бути з нами. Просив, щоб я подумала і змінила рішення: щоб дозволила йому іноді бачитися з малюком, допомагати фінансово, піклуватися про нас в міру можливості, принаймні до того моменту, поки я не зустріну гідного чоловіка, якого покохаю, а він полюбить мене й мою дитинку.
І що мені робити? Як правильно? Щоб дитина росла й не знала рідного батька, чи щоб вони спілкувалися? Я не знаю, як вчинити, яке рішення прийняти. А Олександр щодня пише й запитує, як у нас з малюком справи, цікавиться, е я буду народжувати і поповняє мою банківську картку.
Я дуже розгублена. Я готова була від нього відмовитися, але тепер не знаю. А раптом ми – доля одне одного і нам судилося бути разом? Чи все ж правильно забути про нього раз і назавжди, обірвати всі ниточки?
Можливо, почую тут слушні поради. Всім щиро дякую за увагу і бажаю миру.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.