Минулого тижня мені зателефонувала сусідка і розповіла, що у дочки у квартирі оселився якийсь дивний чоловік, я одразу зрозуміла, хто це може бути. Та про все спочатку.
Після того, як мій чоловік покинув мене з донькою, я внутрішньо налаштувала себе на життя заради дитини.
Працювала як віл. Намагалася відкласти кожну копійку на майбутнє, щоб малеча ні в чому не потребувала.
Виходило, звичайно, так собі: спробуйте прожити на орендованій квартирі, без вищої освіти, з роботою, на якій немає жодних перспектив.
А тим часом мій колишній чоловік продав свою квартиру і переїхав до іншого міста. Там у нього була молода пасія, з якою він і вирішив будувати стосунки. Мені як аліменти посилав лише жалюгідні копійки. Напевно, лише заради того, щоби позлити.
Навіть на день народження, не кажучи вже про інші свята, він своїй дочці не телефонував. Не те щоб надіслати хоч якийсь подарунок.
Час минав, дочка Ксеня виросла і закінчила школу. Слава богу, мені вдалося виховати її нормальною людиною, тож вона взялася за голову і зуміла вступити до вишу. Тоді я й вирішила, що поки Ксеня житиме в гуртожитку, я могла б поїхати за кордон на заробітки.
Час ще був, і здоров’я мене не підводило. Можна й попрацювати заради майбутнього.
Перший рік у Франції було складно адаптуватися. Мене лякали люди, які говорять іншою мовою, зі своїми правилами та звичками. Я не могла звикнути до незнайомих звуків, клімату та місцевих звичаїв.
Але через якийсь час знайшла в Інтернеті групу співвітчизників, познайомилася з українською діаспорою нашого міста і почала прислухатися до їхніх порад. З деякими познайомилася навіть особисто.
Далі полегшало. Я навчилася виділяти час для відпочинку. Розібралася у всіх премудростях своєї роботи, виявилось, нічого складного. Виділила для себе дні, коли в магазині по сусідству були найбільші знижки.
А потім навіть зуміла знайти невеликий підробіток. Не скажу, що мені було легко, але за якихось 5 років мені вдалося назбирати грошей на хорошу однокімнатну квартиру для нас із дочкою.
Доччине навчання добігало кінця, і я вирішила повертатися додому. Подруги навіть не хотіли мене відпускати: казали, що обов’язково повернуся. Але тоді я не могла їх зрозуміти. Навіщо мені це? Працювати на інших, заради чого?
Чому так багато наших людей вважають за краще залишитися за кордоном, ніби забуваючи саму причину свого приїзду?
Коли я повернулася в Україну до рідного міста, ми з дочкою довго спілкувалися про життя, роботу і той час, що ми не були разом. Я відпочивала, дочка поралася по дому, все було добре.
Після недовгих пошуків ми придбали квартиру. Вистачило навіть на 2 кімнати, щоправда, ремонт був такий собі. Але я на це не звертала уваги, головне – квартиру купили. Наша. Жодних зайвих господарів, орендної плати, договорів. Наше особисте власне гніздо. В якому можна жити без жодних перешкод.
Але через півроку я раптом почала розуміти, що для комфортного життя нам, мамі та дорослій дочці, однієї квартири буде мало. Мене почали дратувати її нічні розмови по телефону за стіною. Я кілька разів бачила її залицяльника через вікно кухні.
Словом, було зрозуміло, що тривати так довго не може. Щось тягнуло мене назад. Попрацювати ще трохи і придбати ще одну квартирку.
Спочатку там би жила дочка. З комфортом і без моїх повчань. А якщо їй трапиться нормальний хлопець, який зможе забрати її до себе, то від пасивного доходу я точно не відмовлюся. З моїм досвідом і не втраченими ще зв’язками мені вистачить якоїсь пари років для заробітку потрібної суми.
Дочка мене підтримала, тож, не відкладаючи ідею в довгу шухляду, я знову вирушила туди, звідки ще недавно з таким задоволенням їхала. Перший місяць мені здався найлегшим. Знову зустрілася з дівчатами, які залишилися минулого разу, вони з мене жартували, казали, що знали, що я повернуся.
Але робота є робота і, повірте, це далеко не курорт. Потрібно працювати, намагаючись не особливо відволікатися на втому і недосипання. Однак все це можна стерпіти, якщо буди в гарному настрої. Просто працюючи, спілкуючись із донькою і думаючи, що для повного щастя мені залишається все менше часу.
Але не склалося. Якось мені зателефонувала наша сусідка Алевтина. Чудова жінка, старша за мене років на 10. Вона навіть вела свою сторінку з рецептами домашньої кухні. Без особливого задоволення вона розповіла мені, що до нас у квартиру підселився якийсь чоловік.
Гість живе з моєю донькою, але надто вже він погано виглядає, та ще й старший за неї років на 30. Дуже дивний персонаж, тому я маю про це знати.
Ви знаєте, я навіть ні на мить не засумнівалася в тому, хто б це міг бути. Дочка моя себе не на смітнику знайшла, щоб починати стосунки з чоловіком, набагато старшим за себе. Це точно сто відсотків, мій колишній чоловік розшукав нашу нову квартиру.
Я взяла вихідний і вранці зателефонувала їй по відеозв’язку.
Так і є. Потріпаний, перекошений колишній чоловік, а за сумісництвом батько покинутої ним дочки, дивився на мене спідлоба і мовчав. Ксеня намагалася тримати ситуацію під контролем, усміхалася і просила мене зберігати спокій, не зриватися «через дрібниці».
Але я була налаштована на конфлікт. Півтори години ми з’ясовували стосунки, поки мій планшет не почав благати про помилування у вигляді підзарядки. А наступного разу дочка просто не відповіла.
Я знаю свою дочку. Хоч ми й не бачилися за все її навчання, але характер Ксенії мені дуже добре зрозумілий, адже в мене самої такий самий. Зараз вона спробує прилаштувати тата на роботу, адже він рідний батько.
А той її обов’язково кине. Але як мені пояснити це Ксенії? Її молода впертість не здатна визнавати своїх помилок, тільки якщо вони не позначаться на ній самій. А мені цього дуже не хотілося б.
Як бути, брати квитки та мчати додому? Тоді я, виходить, зіпсує взаємини з роботодавцями, втрачу в грошах і навряд чи зможу повернутися сюди, починаючи все спочатку.
Чи просто заспокоїтися, відпустити ситуацію і залишити все як є, а потім приїхати та виставити колишнього чоловіка, незважаючи на протести Ксені?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
