Вивела я минулого тижня на ранкову прогулянку бабусю в сквер і нарешті вирішила поговорити про її квартиру.
Мене звуть Катя, мені 33 роки. заміжня, є маленький син, ми молода сім’я. Чоловік працює, я з дитиною в декреті. Іноді підробляю з дому, коли з’являється така можливість, беру замовлення на домашню випічку, у мене це добре виходить.
Але не подумайте, що я гроші лопатою забираю, нічого особливого: на сік доньці та на всяке моє жіноче. В принципі, чоловік нас забезпечує, але завжди хочеться чогось більшого, якогось розвитку.
Ще я маю молодшого брата. Йому 29 років, він холостяк і досі мешкає з батьками. Мама з татом його просто боготворять, і я це говорю не з простої заздрості.
Наприклад, свого часу, коли я була маленькою, а нашій родині гостро не вистачало грошей, батьки залишили мене на рік у бабусі. Без запитань, начебто так і треба.
Я, міська, дізналася, як доїти корову, виносити за худобою, прополювати грядки. Моя бабуся – сільська людина і зі своєю онучкою не дуже няньчилась.
Зате Богданчика, мого брата, чекало щасливе дитинство. З ним носилися як з писаною торбою. І я в тому числі мала йому всюди допомагати на правах старшої сестри. З навчанням, вдома. Якщо щось траплялося неприємне, всі шишки летіли мені на голову. Багато хто зрозуміє мене, я в цьому впевнена.
Так ось, кілька років тому бабуся переїхала жити до нас у місто. І, треба сказати, цей переїзд забрав у неї багато здоров’я. Зовсім інший ритм життя, шум, брудне повітря, тісна квартирка та багато іншого, що навіть я сама не помічаю.
Оскільки бабуся скаржитися не звикла, батьки не стежили за тим, як вона живе. Просто іноді приходили із продуктами, не більше.
А я бабусю з дитинства пам’ятаю і знаю, що, хоч би що трапилося, вона завжди говоритиме, що в неї все добре. Тому я почала до неї ходити сама.
Спершу теж приносила всякі продукти, але потім помітила, що їй і батьківських вистачає з головою: дивно було викидати ті, що зіпсувалися, щоб на їх місце покласти нові, які теж зіпсуються через тиждень.
Відповідно, я вирішила з бабусею ходити на прогулянки. Показувала їй місто, різні будівлі архітектури, сквер тощо. Намагалася зробити її життя цікавішим і кращим. І звичайно ми спілкувалися.
Вона мені розповідала про свою молодість, про дитинство мами. Про життя в селі та його відмінності від міста. Словом, ні мені, ні їй у ці моменти не було нудно. Приємно було доглядати бабусю і бачити її радісною.
Але в один день минулого тижня вранці під час прогулянки сквером мої амбіції та почуття справедливості мене підвели. Ми розмовляли про моє дитинство, згадували добрі дні і не дуже. І тут я згадала про свого брата.
Сказала, що в нього, наприклад, дитинство було яскравим та веселим. А ще сказала, що вважаю, воно продовжується і донині. Раз він, дорослий чоловік, досі не з’їхав від батьків.
Бабуся тоді промовчала чи навіть змінила тему. А я запитала, можливо, бабуся не проти переписати квартиру на мене. Адже в мене підростає її правнук, оренда коштує чимало. Вона ж сама бачить, що наша сім’я за таких умов почувається не дуже. І я навела інші аргументи, які вважаю доречними.
Але реакція бабусі була несподіваною. Вона зупинилася, подивилася на мене, наче побачила вперше. А потім тихо сказала, що квартира має від неї перейти до дочки. Як вона завжди планувала. Тобто до моєї мами.
Мамі, яка до бабусі заходила лише для того, щоб залишити пакети з продуктами та скоріше піти. Мамі, яка віддасть моєму братові цю квартиру, навіть якщо ми з дитиною житимемо на смітнику.
Після цих слів бабуся відвернулась від мене і рушила швидше. Всю дорогу до її будинку ми не промовили практично ні слова. Я почувала себе дуже недобре, але не розуміла чому. Адже все було як раніше. Ми просто йшли як бабуся з онукою.
На даний момент ситуація наступна: ми почали гуляти разом набагато рідше. Хоча іноді продовжуємо нашу традицію. Але нам уже не так весело, це правда. Я кілька разів спробувала знову завести розмову на тему, яка мене турбує. Але бабуся завжди мене зупиняє і виглядає дуже незадоволеною. Тож я це діло припинила.
Порадьте, що мені робити? Мені подобається доглядати бабусю, спілкуватися з нею, але все так складно тепер. Може, просто перестати з нею гуляти і зайнятися своєю сім’єю?
Або, навпаки, посилити старання, адже, трапиться що, мій брат наступного дня житиме окремо у власній житлоплощі. А ми так і переплачуватимемо господарям квартири за чотири стіни, які нам навіть не належать.
Заздалегідь вдячна за ваші поради.
Передрук без посилання на сайт заборонено.
Фото ілюстративне, ibilingua.com
