Минулої суботи наші друзі запросили нас всією родиною на День народження свого старшого сина, Едику виповнилося 9 років.
Звичайно ми пішли, бо дружимо родинами. Гостей чекала прекрасна програма зі спортивним ухилом для величезної кількості запрошених дітей.
Чудовий стіл та привітна атмосфера для дорослих. Все дуже продумано та чудово організовано. Мама Едика, моя добра знайома Юля, знайшла хвилинку поспілкуватись із кожним гостем.
Тато, Женя, фотографував дітей. І був ще маленький хлопчик, спритний, дуже самодостатній, 3-річний Денис, братик винуватця урочистостей. Малюк періодично підбігав до старшого брата чи тата. Щось намагався говорити та хватав за те, що діставав. У брата це було стегно, а в тата – коліно.
Старший брат, не дивлячись, чемно відсовував малого рукою убік і продовжував гратися з друзями. Тато, не відволікаючись, продовжував фотографувати чи перевіряти айфон.
Якщо дитина не відлипала від тата протягом 5 секунд, підбігала няня і відводила дитину. І мені здавалося все нормальним, і я б про ці дрібниці навіть не згадала. Але дорогою зі свята додому моя мама, велика кар’єристка в минулому, ділилася враженнями.
Їй усе сподобалося, яких там людей зустріла, які всі діти виховані. А потім мама сказала фразу, об яку я спотикаюся вже котрий день:
“Хороші у них дітки. Але Юля вся в роботі. А Женя живе, не опускаючи очей. Навіть на власних дітей”.
“Не опускаючи очей” – так коротко і ємна. Дякую, мамо!
Дорогі татусі, опускайте очі! Для себе та ваших дітей. Вони так швидко ростуть! Для моєї сім’ї це теж актуально. Та й, думаю, для багатьох сучасних родин.
Всім добра, миру, родинного затишку і щастя!
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
