fbpx
життєві історії
Минув місяць, гуде село, наче вулик бджолиний, рідня ніяк не заспокоїться. Це ж треба, так внучка Ярина зі старим Федором вчинила! Не по-людськи ж це! Ні прийти провідати діда тепер, ні квіточки посадити, ні в дні традиційні шану пам’яті віддати – позбавила всього цього діда внучка. Люди все бачили. Приїхала Ярина, поставила машину біля дідусевого двору, а сама – у маковий луг біля струмка

– Яриночко, онучко, тебе попрошу. Бо ніхто інший з рідних цього не виконає. А тебе прошу, як піду-полину до хмар, до Наді – зроби так…

Яринці, коли попросив її про це дідусь Федір, 16 років було.

Вона й виросла, вважай, не в райцентрі, а тут, в селі. Тягло її сюди, до бабусі Наді й діда Феді, що вихідних, всі канікули – Яринка тут. Що там від райцентру – 10 хвилин машиною, 20 – автобусом, а пішки скільки ж ходила, ноги самі несли, не чекаючи можливості під’їхати!

З бабусею Яринка в городі сапала, бульбу садила, біля  нескінченних ціпляток-каченят поралася, корівку доїла, пироги місила, варенички ліпила, хліб в піч ставила, а потім діставала рогачем під бабусиним наглядом золоту живу паляничку…

А з дідусем – на рибалку, коли ще сонечко і не думало прокидатися. Вогнище вечорами прямісінько у дворі розпалювати, смажити на прутиках над ним сало, загорнуте в газети, загортати картопельку в гарячу золу, деревця молоді садити, вишні обривати, дрова складати…

А як любила діду обід в поле носити, коли Федорова черга підходила корів сільських пасти! Вона сама їх всіх знала, всіх обходила, гладила вологі шершаві носи, заглядала у віддані розумні очі, відганяла від них мух і оводів настирливих…

Особливо гарно було на лугу біля струмка, де серед трав височенних майоріли вогниками тисячі макових голівок. Любили вони з дідусем Федором цей луг за селом, ходили просто туди прогулятися вечорами, послухати стрекотіння коників-стрибунців, подякувати за день сонечку, що пірнало за обрій, у якусь свою диво-країну…

Яринці було 15, коли не стало раптово бабусі Наді. А через рік десь і попросив її дідусь Федір виконати, коли прийде час, його останню волю.

Прожив Федір Іванович без своєї Надії ще 20 років. Всі його в селі поважали і любили. Бо ж руки у Федора золоті були і серце добре, щире. Нікому в допомозі не відмовляв, на всі прохання відгукувався. Кому що полагодити, підправити, побудувати – кругом йшов, руки своєї вмілої докладав.

А потім, майже у 80, зліг. Яринка примчала, хоч і заміжня вже, дітки, та від дідуся не відходила до останнього його тихого подиху. Пішов уві сні, полинув до своєї Надії.

Минув місяць вже, а гуде село, наче вулик бджолиний, рідня ніяк не заспокоїться. Це ж треба, так внучка Ярина зі старим Федором вчинила! Не по-людськи ж це! Ні прийти провідати діда тепер, ні квіточки посадити, ні в дні традиційні шану пам’яті віддати – позбавила всього цього діда внучка…

На ранок, як зрозуміла Ярина, що дідусь Федір вже у засвітах, викликала машину з міста, погрузили в неї діда, та й поїхали кудись, Ярина – на своєму автомобілі, Федір – у тому чужому…

Ні прощання, ні обіду – нічогісінько! Забрала дідуся і поїхала. Куди? Де це таке бачене? Ніхто не знав, тільки гомоніли-перешіптувалися, ніяк заспокоїтися не могли.

А потім взагалі нечуване сталося. Люди все бачили. Приїхала Ярина через кілька днів, поставила машину біля дідусевого двору, а сама – у маковий луг біля струмка. Дістала із щільної торбини якусь скриньку, відкрила її, почала ходити лугом маковим вздовж струмочка дзвінкого…

Діда свого розвіює Ярина – второпали нарешті люди, сіє Федора Івановича між вогниками-маками… А скринька в її руках – не скринька зовсім, а урна для праху.

Не по-людськи ж це! Ні прийти провідати діда тепер, ні квіточки посадити, ні в дні традиційні шану пам’яті віддати, чарчину перехилити біля хреста – позбавила всього цього діда внучка.

А Ярина ні перед ким ні в чому не звітувала. Хату бабусі й дідуся, яка їй у спадок відійшла, підремонтувала з чоловіком, і тепер, як і раніше, їздить сюди з родиною майже що вихідних. Розводять вогнище у дворі, картоплю печуть, ходять ранками або вечорами у маковий луг до струмочка прогулятися. З вітром Яринка там подумки розмовляє, з хмарками, зі струмочком, з дідусем Федором…

Автор – Олена Мірошниченко

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page