На день Валентина я придбала собі, ну дуже красивий і романтичний наряд, запалила свічечки, як стукіт в двері. Пиріжки Надії Гаврилівни мали такий запах, що пробивало навіть через стіни. Саме тому я відразу знала, хто складе нам компанію в цей романтичний вечір.
– Я знала, що ти нічого готувати не будеш! Суші кажеш? Та хто тими сушами наїсться! Чоловіка потрібно нормально годувати, Соломіє! Ось, тримай пиріжки і салат шубу я зробила. Накладай на стіл і гайда разом святкувати, – сказала свекруха, потираючи руки.
Я, якщо чесно, ледь не отетеріла від міксу емоцій. Уявіть собі: тільки-но створила атмосферу романтики, вбралася у свій новенький мереживний наряд, поставила аромасвічки з ніжними нотами лаванди, і тут на порозі з’являється з салатом шубою та пиріжками моя свекруха. Одразу стало зрозуміло – день Валентина йде не за тим сценарієм, який я собі вимріювала.
– Мамо, – кажу стримано, хоч дуже хочеться в’їдливо пожартувати, – дякую, що принесли. Але ми з Андрієм планували романтичну вечерю…
– А це, значить, не романтично? – свекруха відкриває кришку великого контейнера з буряком, морквою, майонезом і оселедцем.
Запах глушить навіть аромат свічок. – Он який салатик я зробила – це тобі не рис з сирою рибою!
Андрій стоїть збоку, винувато знизуючи плечима:
– Мила, не ображайся, мама хотіла як краще…
– Так, Соломіє, – підхоплює вона, кладучи тарілки на мій романтичний стіл, – я просто знала, що ти ж зовсім не господарська. Тепер дивися: пиріжки з капустою, пиріжки з картоплею – такі, що самі тануть у роті. І ще з вишнями!
Вона не зупиняється ні на хвилинку, розкладаючи свої кулінарні “шедеври” просто поверх моїх свічок, серветок і навіть тих єдиних суші, які я таки встигла замовити. Я важко зітхаю, бо розумію, що всі мої намагання створити ніжну атмосферу розчиняються у просторі разом із запахами майонезу і смаженої цибулі.
– Мамо, – знову пробую пояснити, – це наш вечір, розумієте? Валентинів день, свято закоханих. Ми хотіли побути вдвох…
– Та годі тобі, – махає рукою свекруха. – Сьогодні ж свято всіх, хто любить! Я свою родину також люблю, тож ми святкуємо разом. І взагалі, які ще можуть бути секрети від мами?
Я вже уявляла собі, як свекруха почне виводити нас на розмови про онуків і чому вони досі не з’явилися на світ. Або, що ще гірше, розповідатиме про те, як у неї з моїм свекром колись на Валентина було вдвічі більше романтики. Але, на диво, цього вечора вона вирішила обмежитися лише майонезними коментарями й порадами.
– Соломіє, ти чому така бліда? Їж, не соромся, – підкладає вона мені здоровенний шматок шуби, від якого я відверто тікаю очима. – Щоб сили були, бо не забувай: твій чоловік працює, йому треба калорії. А ти всілякі суші придумала…
– Суші, до речі, дуже популярні зараз, – бурмочу собі під ніс, хоча знаю, що на свекруху це не подіє.
– Та які там популярні! – вигукує вона. – Хіба цим можна наїстися?
У голосі свекрухи відчувається щире здивування, наче вона ніколи й не чула про суші, хоча, впевнена, за останні кілька років ми з Андрієм згадували їх разів сто. Проте, щоб не розпалювати суперечку, я мовчки відсуваю тарілку з суші і з сумом дивлюся, як мій чоловік теж піддається маминим переконанням і тягне руку до пиріжків.
Намагаюся знайти хоч якийсь плюс у цьому вечорі: світло свічок нібито таки залишається, десь у кутку кімнати грає спокійна музика, але свекруха вже зайняла найкраще місце на дивані й веде монолог, розповідаючи, як вона сама вперше готувала “шубу” для мого Андрія, коли він був іще в школі. Я не можу не визнати, що пиріжки у неї справді смачні, але ніколи їй цього не скажу, особливо зараз. Чую, як у мені закипає злість.
– Ну, як вам вечеря? – раптом звертається до мене свекруха з нотками переможної усмішки.
– Не зовсім те, що планувала, – пробую відповісти щось нейтральне.
– Хіба ж погано вийшло? Ми ж у сімейному колі, – вона кидає на мене погляд, ніби зовсім не розуміє, що сюди не запрошували ні салат, ні її пиріжки, ні її поради.
Я дивлюсь на Андрія, розгубленого між двома вогнями. З одного боку – його мама, яка переконана, що робить все правильно. З іншого – я, у святковій сукні, яку ніхто крім мене і не зауважив, адже свекруха одразу перемкнула всю увагу на свою вечерю. І я відверто злюся. Усе моє свято зіпсовано: за ту годину “свекрушиного раю” запахи лавандової свічки вивітрилися, суші охололи, а замість ніжних розмов про кохання ми слухали розлогі монологи про технологію смаження цибулі для пиріжків.
– Ну що ж, – каже свекруха, вставши з дивана і взявши свою сумочку, – піду я вже. Ви ж хотіли побути вдвох. Тільки я то бачу, що не сильно ви з тим справляєтеся, а от пиріжки – це саме те, чого бракувало.
Я ледве стримую роздратування. Хотіла сказати їй прямо, що на Валентина ми б самі впоралися зі своїми планами, а не вимушено їли шубу. Проте вона вже стоїть на порозі, щаслива і впевнена, що зробила добру справу.
– Чудового вам вечора, дітки, – додає свекруха на прощання і зникає за дверима.
Її останні слова звучать, немов подвійний “коль” – вона щиро не бачить, що вчинила некрасиво, зруйнувавши нашу романтику і зробивши з цього незрозуміле “сімейне свято”. А я, знову подивившись на свій ледве не торкнутий романтичний стіл, відчуваю, що шуба мені нині стоїть поперек горла.
Тепер звертаюся до вас, дорогі читачі: як вважаєте, чи маю я право бути настільки роздратованою на свою свекруху? Чи, може, це я надто перебільшую і треба було прийняти пиріжки з вдячністю? Як би ви вчинили на моєму місці?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
