Не уживемось ми разом. Знаю я мамин характер…
На днях зателефонувала мама і з таким наїздом заявила, що більше в Харківській області не збирається сидіти, що вона вже в тих літах, де я, рідна дочка, повинна її доглядати. – Пенсії не хватає, а на ліки скільки йде. – Я розумію, але мама ще не така стара, як вона себе називає. Я в Києві з дочкою в орендованій живу. Одяг купуємо по акції, та й продукти таке саме. Але насправді це не головна причина моїх відмовок.
***
– Як з мамою поговорю по телефону, відчуваю себе винуватою! – розповідає тридцятисемирічна Галина. – Останні пів року вона благає мене забрати її до нас, в Київ. Плаче, скаржиться, що пенсія маленька, що ми з Вікою далеко, що вона одна, вся хвора! Я кажу їй – мам, ну подумай сама, куди я тебе візьму? Самі тут поневіряється по чужих кутках…
Після розлучення з чоловіком Галина живе з десятирічною донькою Вікою в орендованій однокімнатній квартирі, працює адміністратором в невеликому спортивному клубі поруч з будинком, отримує крихітні аліменти, які колишній чоловік недавно ще зменшив зважаючи на народження у нього дитини в новому шлюбі.
– М’яко кажучи, не шикуємо! – розповідає Галина про своє життя. – Економимо на всьому. Добре ще, що ми з донькою не багато їмо. У подруги ось син-підліток, я подивилася, скільки він їсть… Ні, хлопчиська я б точно не прокормила!
М’ясо, фрукти та ягоди Галина купує тільки доньці, речі намагається носити акуратно, стежить за акціями і розпродажами – загалом, живе так, як усі не багаті люди. Головне – не хворіти і не впадати у відчай, вважає вона. Засядеш в роздумах, почнеш шкодувати себе – впадеш на дно, та так, що можеш вже не виплисти.
… Мама Галини, Любов Василівна, живе в невеликому містечку Харківської області.
Їй шістдесят два роки, за столичними мірками, ще не стара, але тільки спробуй їй про це сказати! – зітхає Галина. – Для неї це образа… Як це “не стара”? У неї імідж старої і нещасної, особливо в останні роки. А вже болючіше її взагалі нікого немає. Дзвонить мені в квітні, я говорю, мам, у мене ангіна, я не можу розмовляти. А вона – ой, та що там твоя ангіна, ось у мене якось раз була, так ось це справжня ангіна! І тиск мій – не тиск, і спина у мене не може хворіти, тому що я ще молода…
Любов Василівна давним-давно вже не працює. Особливих захоплень у неї немає, подруг теж небагато. Дні вона коротає за переглядом телепередач певного жанру – скандали, суди, ток-шоу, кримінальні новини – і картина світу у неї тому вельми специфічна. Все погано, а буде ще гірше.
– Та будь у мене тут власна трійка у власності, я б добре подумала, чи брати до себе маму! – зітхає Галина. – Людина вона дуже непроста, і легко з нею не буде…
У цій же ситуації, коли не тільки власної троячки, а й навіть самої зубожілої кімнати у Галини і її дочки немає, про мамин приїзді до дочки і мови бути не може.
Там, в Харківській області, у мами в власності невелика двокімнатна квартира. Мама пропонує її продати, але про це Галина і чути не хоче. На гроші від продажу в Києві не купиш зовсім нічого. До того ж зараз в цій квартирі всі вони і прописані – Любов Василівна, Галина і Віка. Якщо квартири не буде, всі вони виявляться “на вулиці”.
– Так хоч повернутися туди можна буде, в самому крайньому випадку! – міркує Галина. – Ні, квартиру продавати не можна…
Здавати в оренду мамине житло, щоб зняти мамі щось в Києві, теж не вийде – за оренду виручиш хіба що суму, яку можна порівняти з оплатою комунальних витрат.
– Мамо, ну ти сама подумай – куди ти до мене приїдеш? – втовкмачує Любов Василівні Галина. – У нас місця зовсім немає, однокімнатна квартира, розумієш? Двушку зараз я не потягну, тим більше в нашому районі. А міняти район ми не можемо – прив’язані до школи…
– Так я і на кухні поживу! – умовляє мама. – Диван мені поставимо. Або розкладачку…
Але житло – це далеко не вся проблема. Мамі потрібно медобслуговування, ліки, харчування. Пенсії, вона каже, не вистачає – але в Києві тим більше її вистачати не буде.
А посадити до себе на шию ще й маму Галина не може.
– Так скажи їй твердо – мамо, не вигадуй, сиди у себе! – радить Галині подруга. – Нічого їй тут робити, буде тільки проблеми створювати. Тобі їх і так мало? Їй шістдесят два роки, до старості ще років двадцять! Так їй і скажи. Тобі треба дочку піднімати, вчити, всі ресурси зараз повинні бути спрямовані на це. І скиглення по телефону відразу обривай! “Ой, у мене на кухні щось підгоріло, поспішаю, бувай-бувай!” – і все!
Як вважаєте, хороша дочка повинна в такій ситуації щось придумати і забрати матір до себе?
За великим рахунком, всі відмовки Галини шиті білими нитками. Можна продати квартиру там і взяти іпотеку тут. Можна здати її, хоч за комуналку. Можна поселити маму на кухні, або самій там оселитися.
Якщо мама буде тут, Галині вже не треба буде працювати поруч з будинком. Вона зможе нормально працювати допізна і не турбуватися про дитину…
Так можна, можна при бажанні щось придумати і якось влаштуватися.
Але як бути, якщо особливого бажання брати до себе депресивну непросту в спілкуванні маму?
Чи правильно сказати їй – “Не вигадуй, сиди у себе, нічого створювати мені проблеми”?
Що думаєте?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
