На другий день після Великодня Борис попередив, що ближче вечора приведе на знайомство свою Софію. Ми з чоловіком чекали з нетерпінням, і надіялись, що вона буде гідна нашого сина. Ще з порога я побачила її довжелезні нігті, якими вона поправляла біляві локони. А накладні вії ледь-ледь дозволяли відкрити очі “на повну”. – Ох, синок! Буде вона тебе все життя “доїти”. Такі дами на роботу не ходять. – І ви знаєте, ми не помилилися.
Я коли вперше познайомилась з майбутньою невісткою Софією, вона мені не сподобалася. Аж надто розкутою була дівчина, вся така з себе. Накладними віями плескає, волоссячко біляве поправляє, нам з чоловіком мало в рот не заглядає.
Нігті такі довгі, що я не розуміла, як вона з ними живе: як посуд миє, та що казати про посуд, може в неї і посудомийка є, але як вона до вбиральні ходить…
Але нічого не поробиш – це був вибір нашого сина Бориса. Хоча я його зовсім не розуміла, по Софії видно було, що вона з тих, які не працюватимуть – сяде на шию і звісить ноги, а ти горбаться на трьох роботах, щоб вона мала з чим по салонах краси ходити.
Раз Борис вибрав її – ми прийняли, син же у нас один єдиний, на жаль.
Навіть житло їм придбали за свій рахунок – все, щоб тільки син був щасливий. Привела на світ Софія сина, сиділа в декреті. А коли Артему було 3 роки, виявилося, що знову при надії. Я так і подумала, що все робить заради того, щоб тільки не працювати. Ну добре – Борис заробляв не погано, якось всім вистачало.
Ну а потім сталося непоправне – синок наш єдиний став ангеликом. Горе нам було, батькам. Двоє дітей залишилося без батька, два хлопчика, та й ми без улюбленого і єдиного сина.
Вдавала і Софія, ніби сумує, але по її виду цього сказати неможливо було. Після відходу Бориса почала ще більше на себе гроші тратити. Зрозуміло для чого – щоб самця знайти собі. Адже як так сидіти без грошей.
Півтора року ми платили за все з чоловіком моїм – за комуналку, за харчування дітей в садку і в школі, купували дітям одяг. Ще й Софія просила на продукти харчування, а сама нігті ходила робила за ці гроші
Одного дня таки увірвався мій терпець, коли вона почала привозити нам дітей на кілька днів в тиждень. Я думала, вона на роботу влаштувалася. Але де там – мабуть, самця все-таки знайшла. Ось ми і вирішили з чоловіком, що більше грошей не дамо. Онукам купимо все необхідне, а їй дулю з маком. Як шкода, що Бориса не стало, ще й дружину вибрав недолугу, як шкода.
І тепер все своє життя ми повинні дивитися на її “викрутаси”. Онуків то ми не покинемо, будемо допомагати, чим зможемо. Вони єдині в нас рідні люди.
Яке ж життя буває непередбачуване…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
