Хочу розповісти про те, що мене дуже хвилює. Скажете, дрібниці, але для мене – ні.
Справа у тому, що мій чоловік Потап дуже неохайний. Я й раніше це помічала, а коли після одруження ми почали жити разом, я просто розгубилася.
Зуби він лінується їх чистити. Для мене це є нонсенс, оскільки такі речі для мене завжди були на першому плані.
Я постійно купую Потапу йому дорогі шампуні, креми, навіть скраби. Але він може піти на роботу з немитим волоссям, не прийнявши вранці душ. Як так можна сидіти в офісі у такому вигляді, коли всі доглянуті довкола?
Запросили нас батьки Потапа до себе у п’ятницю ввечері на чай. Після роботи він встиг додому заїхати, погодувати кота. Приїхав у брудних дірявих шкарпетках. Я не витримала, зробила зауваження. Він сказав, що приїхав не до чужих людей, а до власних батьків, тому нічого вимиватися і вбиратися. А елементарна повага до них та взагалі до оточуючих де?
Щоправда, на диво мене підтримала свекруха надія Романівна, сказала, що він і їй добряче настрій псував, коли ходив до школи. Наслухалася вона свого часу зауважень від учителів. Сподівалася, що коли Потап подорослішає – зміниться, особливо, коли сказав, що закохався, і буде жити з дівчиною. Так, заради мене він спочатку стежив за собою, а коли звик, а тим паче після розпису, вирішив не витрачати час на «дрібниці».
Як мені пояснити, що мені це все не надто приємно, сорочки не свіжі і все таке? Невже треба у них тижнями ходити і важко у кошика для прання покласти? У чоловіка ж одна фраза на мою зауваження: «Я тебе люблю такою, якою ти є, а ти значить, мене не любиш!».
Звичайно, Потап мене любить такою. Я стежу за собою, манікюр-педикюр регулярно, підтягнута, охайна.
Ніколи не думала, що можна розлюбити людину тільки ось через таке, але відчуваю, що надовго мене не вистачить, хоча мої свекри – чудові люди. Але жити з Потапом – ще та радість.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
