На екрані телефона світилася цифра 150000 — це були всі мої заощадження, які я щойно перевела за ремонт даху. — Тепер у нас залишилося рівно 0 на їжу та життя, — констатував Ігор, дивлячись на пусту картку. Я була готова голодувати заради цього дому, поки не знайшла пакунок, який довів, що цей фундамент стоїть на вкрадених грошах.
Коли я вперше відчинила важкі дубові двері будинку, що залишився мені від діда, у ніс вдарив запах сирості, старого паперу та пилу, який накопичувався тут роками. Стіни, обклеєні вицвілими шпалерами з дрібними квіточками, здавалися хворими, а підлога рипіла під кожним кроком так, ніби просила залишити її у спокої.
Я стояла в порожньому коридорі, стискаючи у руках зв’язку іржавих ключів, і відчувала, як холодне повітря пробирається під светр. У кишені лежала банківська картка, на якій були всі мої заощадження за шість років роботи в місті. Тоді я ще наївно вірила, що цих грошей вистачить, аби перетворити цю руїну на затишне гніздечко.
Надя, ти впевнена, що воно того варте? — Ігор стояв позаду мене, оглядаючи стелю, де розповзалася сіра пляма від давнього протікання даху.
— Це пам’ять про дідуся, Ігорю. Я не можу просто продати цей дім чужим людям.
— Пам’ять — це добре, але тут роботи на цілий статок. Подивися на ці вікна, вони ж ледь тримаються.
— Ми впораємося. Я все порахувала.
Як же я помилялася. Перший місяць ремонту став справжнім випробуванням для мого гаманця та нервової системи. Коли будівельники зняли стару підлогу, виявилося, що балки згнили вщент. Потім з’ясувалося, що проводка не витримає навіть одного сучасного чайника. Кожен новий день приносив черговий рахунок. Майстри приходили, хитали головами, малювали цифри на клаптиках паперу, і я щоразу кивала, відчуваючи, як мої заощадження тануть, наче сніг навесні.
— Тобі треба зупинитися, — казав Ігор, коли ми вечорами сиділи серед мішків із цементом, вечеряючи бутербродами.
— Вже пізно зупинятися, коли половина стін знесена.
— Ти вже витратила більше, ніж ми планували на всю кухню. Звідки ти візьмеш решту?
— Я знайду спосіб. Можливо, візьму додаткову зміну.
Я працювала до пізньої ночі, а вранці бігла на будівництво, щоб контролювати кожен крок. Мої руки стали грубими від вапна, а очі постійно боліли від недосипу. Але найбільше мене гнітило навіть не те, що гроші закінчувалися, а дивна зміна в Ігореві. Він став мовчазним, часто затримувався на роботі, а коли приходив, то лише критикував мої зусилля.
Одного вечора, коли дощ нещадно гатив по тимчасовому покриттю даху, я сиділа на підлозі у майбутній вітальні. Повітря було важким від вологи та запаху свіжої шпаклівки. У кутку стояв старий сервант, який я відмовилася викидати. Я почала протирати його від пилу і випадково зачепила задню стінку. Вона з тріском відійшла, і з вузької щілини випав невеликий пакунок, загорнутий у стару газету.
Мої пальці тремтіли, коли я розгортала папір. Там були листи. Багато листів, перев’язаних грубою ниткою. Я впізнала почерк бабусі, але адресатом був не мій дідусь. Кожне слово дихало таким болем і такою таємницею, про яку в нашій родині ніколи не згадували. Виявилося, що цей будинок, який я так затято намагалася врятувати, був місцем не лише щасливих спогадів, а й великої брехні.
— Що ти там знайшла? — голос Ігоря змусив мене здригнутися.
— Просто старі папери. Нічого особливого.
— Покажи.
— Ні, це особисте. Це листи бабусі.
— Надя, ми зараз у такій ситуації, що будь-яка таємниця може стати проблемою. Дай сюди.
Він вихопив згорток і почав швидко переглядати листи. Його обличчя ставало дедалі похмурішим. Він читав про те, як бабуся хотіла поїхати звідси ще сорок років тому, як вона не любила це місце і як дідусь силою змусив її залишитися, викупивши цей будинок на гроші, які належали її родині. Весь цей час ми вважали цей дім символом їхнього кохання, а він був кліткою.
— І заради цього ти витрачаєш останні копійки? — Ігор кинув листи на брудну підлогу. — Заради стін, які побудовані на обмані?
— Це все одно моя історія, Ігорю.
— Твоя історія — це порожній рахунок у банку і зруйноване життя. Ти не бачиш, що відбувається? Ти живеш у минулому, якого навіть не існувало.
Того вечора ми вперше серйозно посварилися. Він пішов, грюкнувши дверима, а я залишилася сама в холодному будинку, оточена привидами чужих таємниць. Ремонт тривав, але радість зникла. Кожна нова плитка на стіні здавалася мені зайвою, кожен пофарбований кут — чужим.
Гроші закінчилися зовсім раптово. Мені довелося позичати у знайомих, брати кредити, про які я не казала Ігорю. Я стала заручницею цих стін, так само як колись моя бабуся. Я бачила, як Ігор віддаляється, як він дивиться на мене з сумішшю жалю та роздратування.
— Мені запропонували роботу в іншому місті, — сказав він одного разу, не дивлячись мені в очі.
— І що ти відповів?
— Я поїду, Надю. Я не можу більше жити на будівництві. Мені потрібен спокій, а не вічний пил і твої борги.
— Ти кидаєш мене зараз? Коли ми майже закінчили?
— Ми ніколи не закінчимо. Цей будинок з’їдає тебе, а разом з тобою і мене.
Він зібрав речі за годину. Я стояла біля вікна і дивилася, як він завантажує сумки в машину. Дощ розмивав дорогу, перетворюючи її на брудне місиво. Коли його авто зникло за поворотом, я відчула таку порожнечу, яку не зміг би заповнити жоден найдорожчий інтер’єр.
Минуло ще три місяці. Будинок нарешті був готовий. Стіни сяяли чистотою, підлога була ідеально рівною, з вікон відкривався чудовий вид на сад. Але я сиділа на новому дивані абсолютно одна. У мене не залишилося нічого: ні грошей, ні коханої людини, ні навіть тих ілюзій про щасливе дитинство, якими я жила стільки років.
Я дивилася на той самий старий сервант, який тепер стояв на почесному місці. У його глибині все ще лежали ті листи. Я так і не змогла їх спалити, хоча вони палили мене зсередини. Дім був відновлений, але моє життя лежало в руїнах.
Одного разу вранці до мене завітала сусідка, пані Марія, яка пам’ятала ще моїх прадідусів. Вона довго розглядала оновлену вітальню, торкалася пальцями нових шпалер.
— Гарно зробила, Надю. Тільки от знаєш, що люди кажуть?
— Що вони кажуть?
— Що цей дім ніколи не приносив щастя жінкам нашого роду. Тут завжди була якась важка енергія. Твоя бабуся плакала тут щоночі, а твоя мати поїхала звідси і ні разу не озирнулася.
— Чому ви не сказали мені раніше?
— А хіба ти б послухала? Ти ж була така натхненна. Хотіла все виправити. Але іноді старі речі краще залишити в спокої, щоб вони розсипалися в прах самі по собі.
Ці слова засіли в моїй голові, як заноза. Я витратила роки життя і всі ресурси на те, щоб відбудувати декорації для трагедії, яка повторювалася з покоління в покоління. Тепер я маю розкішний будинок, купу боргів і довгі вечори в повній тиші, де кожен скрип підлоги нагадує про те, чим я пожертвувала.
Я часто думаю про Ігоря. Чи справді справа була лише в ремонті? Чи, можливо, цей будинок просто виявив ті тріщини в наших стосунках, які ми раніше успішно замазували, як дірки в стінах? Тепер, коли навколо мене ідеальний порядок, я відчуваю себе безпорадною.
На столі лежить квитанція про чергову заборгованість, а поруч — оголошення про продаж нерухомості. Я дивлюся на ці стіни і не знаю, чи маю я сили почати все спочатку десь в іншому місці, чи цей дім уже забрав у мене все, що було живим.
Коли сонце сідає за обрій, довгі тіні лягають на підлогу, і мені здається, що будинок дихає разом зі мною. Він отримав те, що хотів — нове життя ціною мого власного. Я підходжу до дверей, повертаю ключ і виходжу на ганок. Холодне повітря б’є в обличчя, нагадуючи, що світ навколо продовжує рух, навіть якщо я застрягла в цьому місці.
Чи варто було воно того? Чи краще було залишити руїни руїнами і піти вперед з порожніми кишенями, але з вільною душею? Як ви вважаєте, чи можна збудувати щасливе майбутнє на фундаменті, який роками тримався на чужих сльозах і таємницях?
